ІЗРАТИНА (Біла книга)

Ця Біла книга розглядає проблеми з серйозної наукової неупередженої точки зору з метою пошуку справедливого остаточного розв’язання застарілої так званої «близькосхідної проблеми» і позбавлення регіону від лиха насильства, воєн і руйнувань.

В ній приводяться думки і міркування, що раніше висловлювалися арабською і єврейською сторонами, а також міжнародні проекти розв’язання проблеми. Всі вони в тій чи іншій формі підтверджують підхід, запропонований в Білій книзі. Жодні інші концепції не дозволяють розв’язати цю проблему.

ПАЛЕСТИНА

Під цим ім’ям ця земля відома в історичних джерелах і в релігійних писаннях. Походить воно від назви її одвічних мешканців – філістимлян, які згадуються в старозавітних книгах Буття, Другозаконня, Ісуса Навіна тощо поряд із іншими народами, що її населяли: єнакимами, рефаїмами, ханаанеями, іевусеями, хетами та фінікійцями. Так, в книзі Вихід прямо мовиться: «Коли ж фараон відпустив народ, Бог не повів [його] по дорозі землі Філістімської».

Назва «Палестина» зберігалася впродовж всього періоду існування британського мандата. Воно згадується у всіх проектах і планах врегулювання. Цей факт визнають навіть шалені прибічники сіонізму, такі як Шмуель Кац, один з основоположників сіоністського руху Херут і керівників Національної військової організації (Ецель), який писав: «Назви всіх сіоністських організацій в світі включали в себе згадування Палестини». Серед інших прикладів він приводить сіоністський Англо-палестинській банк, Палестинську основну фундацію, Фундацію робітників Палестини. Палестинські пісні в діаспорі служили гімнами для сіоністів. Він пише: «В діаспорі ми відзначали Свято кущів – як Свято палестинських кущів».

Газета «Палестайн пост», яка виходила під арабською назвою «Аль-барід аль-філастиній», була сіоністським виданням, органом Сіоністської федерації. Він пише: «Назва «Палестина» залишалася незмінною аж до створення так званої держави Ізраїль», – і визнає, що іврит почав використовуватися в Тиберії лише в десятому столітті. І навіть президент США Рузвельт в своїй відповіді на послання правителя Йорданії Абдали в березні 1944 року писав: «Що ж до Палестини, то я радий вручити вам мої запевнення в тому, що США не мають наміру ухвалювати рішення про зміну політичного статусу Палестини без усесторонніх консультацій з арабами і євреями».

 

Незалежно від назви впродовж історії землю Палестини, як і решти країн цього регіону, поперемінно заселяли різні племена, нації і народи. Одні приходили сюди як переселенці, інші – як завойовники. Ця земля бачила багато воєн і хвиль еміграції з різних країн світу. Отже, з історичної точки зору ніхто не може стверджувати, що це його земля. Претензії такого роду не мають жодних підстав. Не існує в світі нічого такого, що давало б кому-небудь право на неподільне володіння тією або іншою частиною Палестини.

 

ДЕРЖАВА ДЛЯ ЄВРЕЇВ

 

Вперше в сучасній історії ідея створення осередку для євреїв була висунута Теодором Герцелем. Приводом для неї послугували переслідування, яким піддавалися євреї, зокрема, в ще догітлерівській Європі. Щоб очистити Європу від євреїв, як варіанти розміщення єврейської держави розглядалися кандидатури Кіпру, Аргентини, Уганди, Аль-джебель аль-ахдар, Палестини і Синая. Таким чином, як свідчить історія, Палестина не являлась однозначно і неминуче національною батьківщиною євреїв.

 

ДЕКЛАРАЦІЯ БАЛЬФУРА

 

Спонукальним мотивом декларації Бальфура було не стільки співчуття євреям, скільки прагнення позбавити від них Європу.

 

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ЄВРЕЇВ

 

Цей багатостраждальний народ був з прадавніх часів приречений долею зазнати чимало страждань від дій урядів і володарів різних країн. Була така воля Божа, і свідоцтво тому рядки Корану, в яких йдеться про єгипетських фараонів, і все те, що випало на його долю від рук правителів Вавилону, римських імператорів від Тита до Адріана і англійських королів, таких як Едуард 1. Їх виганяли, брали в полон, вбивали, страчували і всіляко пригноблювали і єгиптяни, і римляни, і англійці, і росіяни, і вавілоняни і ханаанеї і, нарешті, гітлерівці.

 

АРАБИ І ЄВРЕЇ

 

Між арабами і євреями не було ворожнечі. Євреї – це двоюрідні брати арабів аднанити, нащадки Аврама, мир йому. Коли євреї піддалися переслідуванням, їх брати-араби в Медині прийняли їх і поселили поряд із собою. Вони віддали їм землі в долині Ваді аль-Кура, яка і отримала цю назву через єврейські поселення, що розташувалися тут. Пізніше, коли виник іслам, євреї, уражені тим, що пророк Мухамед був не з їх числа, запалилися до нього ненавистю. Проти них було зроблено декілька воєнних кампаній, так само як і супроти поганців-курайшитів і арабів-віровідступників. Наприкінці 15 століття євреї разом з арабами були вигнані з Андалусії і знайшли притулок саме у арабів, завдяки чому ми в будь-якій арабській країні можемо знайти єврейські квартали. Так в мирі і злагоді вони і жили бік о бік один з одним.

 

ПРОЕКТИ СТВОРЕННЯ ЄДИНОЇ ДЕРЖАВИ:

 

1. Британські проекти.

 

а – План Уокхоупа.

 

Британський Верховний комісар в Палестині на початку 30-х років минулого століття, він пропонував заснувати Палестинські законодавчі збори, які складалися б з 11 мусульман, чотирьох християн і семи іудеїв, відповідно до їх частки в населенні тодішньої Палестини.

 

б – План Ньюкомба

 

1) Створення суверенної палестинської держави.

2) Широка свобода конфесій.

3) Широкі повноваження муніципальних властей.

 

в – Британська Біла книга 1939 року.

1) Незалежна федеральна палестинська держава.

2) Законодавчі збори, що включають арабів і євреїв.

3) Виконавча Рада, що складається з арабів і євреїв.

г – План лорда Морисона       

1) Центральний уряд.

2) Чотири адміністративні області: арабська, єврейська, Єрусалим і Негев.

3) Місцевий уряд і Законодавчі збори для кожної з областей.

Всі ці проекти були знехтувані з несуттєвих приводів, таких, наприклад, як незгода однієї із сторін з розмірами виділених їй областей і міст, розбіжності з приводу строку закінчення британського мандата або кількості емігрантів тощо.

 

2. Сіоністські пропозиції

 

1. Перша з цих пропозицій виходила від Федерації миру, очолюваною Рабі Беніаміном і закликала до створення двохнаціональної держави.

При цьому євреїв попереджали, що відмова від створення єдиної двохнаціональної держави не дозволить їм добитися для себе миру. Саме це і відбулося. 

2. 
   Конфедеративне або федеративне розв’язання пропонувалося одним з найвидніших лідерів сіонізму, одним з керівників організації Хагана, що займав важливі пости у військовому керівництві, членом кнесету і міністром Мєїром Амітом, який вважав, що із стратегічної точки зору поступка окупованих територій – Синаю, Голан, Західного берегу і Гази – означатиме відмову від істотних придбань, які, як він вважав, неможливо компенсувати. Що ж до іншого, то, хоча Єгипет, за його словами, дещо запропонував замість, це у будь-який момент може змінитися.

При цьому, відстоюючи ідею створення федеральної держави, він наводив приклади Європейського союзу, Сполучених Штатів Америки, які, як він казав, протягом перших тринадцяти років аж до 1789 року жили в умовах постійних хвилювань і безладдя, і Нігерії, як багатонаціональної і багатоконфесійної держави. «Цей варіант розв’язання спирається на економічні, військові, географічні і історичні чинники наявні в Палестині», – говорив він. Він писав, що створення незалежної палестинської держави є серйозною загрозою, і щоб її уникнути, необхідно сформувати єдину федеральну державу. Це дозволить, на його думку, легко розв’язати проблему Єрусалиму, який має стати столицею цієї федерації.

 

3. Арабські пропозиції

 

а – Пропозиції короля Абдали I.

1) Єдине королівство.

2) Виборні органи управління в єврейських районах.

3) Єдиний парламент з пропорційним представництвом євреїв.

4) Змішаний кабінет міністрів.

 

б – Пропозиції короля Абдали II.

Розділ Палестини між Ліваном, Йорданією і Єгиптом. Євреям передається територія, що залишилася.

в – Пропозиції Нурі Саїда 1942 року.

 

• Єдина держава.
• Автономія для євреїв в рамках цієї держави.

Всі ініціативи, що висувалися до 1948 року, передбачали створення єдиної держави, причому деякі з них містили такий же підхід до євреїв, як і той, що сьогодні спостерігається відносно палестинців: автономія, розділ тощо.

Відмова від створення єдиної держави – це історична помилка, що стала причиною сьогоднішньої трагедії.

Проголошення держави в односторонньому порядку на користь сторони, що його проголосила – помилка. Спроба розділу закінчилася невдачею і не має майбутнього.

До 1948 року на євреїв дивилися так само, як дивляться сьогодні на палестинців. Вони були в Палестині меншістю, яку тішили обіцянками то про надання автономії, то про створення єврейських областей. Палестинці ж були більшістю і тому відкинули відому резолюцію 1948 року про розділ території. Після 1948 року склалася зворотня ситуація. В результаті воєн 1948 і 1967 року палестинці перетворилися на меншість.

Євреї стали складати більшість населення так званого Ізраїлю. З цієї миті перед палестинцями, так само, як раніше перед євреями, стали розмахувати пропозиціями автономії, створення арабських областей, розділу тощо.

 

Остаточне історичне розв’язання пропонується в цій Білій книзі

 

Мета переліку всіх попередніх проектів полягала в тому, щоб показати, що концепція єдиної палестинської держави існувала спочатку і що відмова від неї стала причиною трагічних проблем, що переживає сьогодні регіон. Альтернативою єдиній державі є те, що ми спостерігаємо сьогодні.

 

ПОМИЛКОВІСТЬ І НЕБЕЗПЕКА СТВОРЕННЯ ДВОХ ДЕРЖАВ

 

Ізраїльський вчений, бригадний генерал, що очолював в 1974-76 рр.  військове командування на Західному березі, писав, що розділу Палестини або зовнішнього управління територією Ізраїлю допускати не можна. Свою позицію він обґрунтовував за допомогою фактів, з якими не можна не погодитися. Це, зокрема, наступні.

 

Західний берег – це смуга вширшки в 50 км з гористим рельєфом висотою до 1000 м, яка панує над життєво важливим районом Ізраїлю, розташованим на прибережній рівнині вширшки від 14 до 20 км. В цьому районі проживає до 67% населення Ізраїлю і зосереджене 80% його промисловості. Іноземна присутність на Західному березі являє собою найбільш безпосередню загрозу життєвим центрам Ізраїлю і тому неприпустима.

 

Бригадний генерал Мєїр Баель, один з «голубів», що примикають до лівого крила сіоністського руху, член Ради миру, заявляє, проте: «Нам належить історичне право на володіння Західним берегом». Він, на його думку, є «серцем єврейської нації… і право її на цей берег освячено історичними традиціями і релігійними встановленнями, які шанує народ Ізраїлю».

За допомогою аналогічних аргументів доводить неприпустимість відмови від Західного берегу і інший дослідник, бригадний генерал Ар’є Шальов, який пише: «У разі втрати Західного берегу уся глибина ізраїльської території від Тулкарма до Натанії складе не більше ніж 15 км, а між Калькилією і узбережжям Ерцеля – усього лише 14 км. Відсутність стратегічної глибини робить Ізраїль уразливим перед лицем  щонайменшої небезпеки. Якщо на Західному березі спалахне війна, Ізраїль буде розітнутий на дві або три частини арабськими військами, що вийдуть до узбережжя».

Навіть у відсутність війни, – пише він, – для Ізраїлю Західний берег буде джерелом постійної загрози, оскільки з нього контролюється весь його повітряний простір.

Більш того, він вважає, що для забезпечення безпеки Ізраїлю Західний берег слід розділити на три ділянки оборони: долина річки Іордан – підніжжя гір Самарії, Іудейська пустеля – пануючі висоти у напрямі Дженнін – Тобас – Наблус, гірське узвишшя Лафуна – Рамалла – Єрусалим – Віфлєєм – Тіква. До цього слід додати наявність постійних оборонних ліній в південній частині сектора Газу.

При цьому він помічає, що «ніяка буферна зона між Палестиною і Ізраїлем не стане чинником безпеки для Ізраїлю, а навпаки, буде постійним джерелом роздратування».
«Проте політика Ізраїлю, – визнає він, – отруїла сіоністську ідею, яка закликала до створення двохнаціональної держави».

Професор Шломо Евнері пише: «Палестино-ізраїльський конфлікт відрізняється від всіх інших конфліктів 19 і 20-го сторіччя тим, що всі вони носили прикордонний характер, хоча і тривали інколи більш століття. Конфлікт же між Палестиною і Ізраїлем не такий, суть його – боротьба між двома сторонами, кожна з яких претендує на володіння однією і тією ж територією, яку вважає частиною своєї батьківщини. Тобто палестинці вважають, що те, що називається сьогодні Ізраїлем, продовжуватиме займати частину їх земель, навіть після отримання ними Західного берегу і сектору Газу. А євреї, зі свого боку, називають Західний берег Самарією і Іудеєю, яка складає частину їх батьківщини, навіть якщо на цих землях буде створена палестинська держава». Він говорить далі, маючи на увазі Західний берег: «Для євреїв це – їх овіяна славою історична батьківщина, земля позбавлення».

 

«Для арабської ж сторони, – пише професор, – це – її земля, якої араби-мусульмани володіють з сьомого століття. Більшість її населення це араби-мусульмани, і вона є частиною їх великої батьківщини, що тягнеться від Затоки до Атлантичного океану, і нічим як така не відрізняється від Йемену або Іраку», Він вказує, що араби називають ці території Палестиною або Південною Сирією, а сіоністи, навпаки, землею ізраїльської.

 

А потім він говорить: «Або один з цих рухів знищить інший, або буде знайдений компроміс». А компроміс – ця єдина держава, в якій кожна із сторін відчуватиме, що вона має право мешкання на всій спірній території і що їй не закритий доступ ні в одну з її областей. Він стверджує, що визнання права палестинців на самовизначення означає лише визначення меж простору, на якому Ізраїль дозволяє їм існувати. Він проти такого розв’язання, оскільки це зовсім не розв’язання.

«Я не підтримую ідею створення палестинської держави на Західному березі і в секторі Газа, – пише він, – оскільки неможливо позбавити мільйон палестинців, що живуть на схід від Йордану, їх палестинської ідентичності. Держава на Західному березі і в Газі не розв’яже проблеми біженців, навіть тієї їх частини, що знаходиться в Лівані і Сирії». Будь-який варіант, вважає він, при якому більшість палестинців залишатиметься в таборах і який не пропонує гідного виходу із ситуації у межах історичної території Ізраїлю/Палестини, не може вважатися рішенням проблеми. Навіть створення на Західному березі і в Газі палестинської держави, готової жити в світі з Ізраїлем і очолюваної не ОЗП, а більш миролюбним керівництвом, не вирішує питання, оскільки не дозволяє справитися з проблемою біженців, хоча б тих, хто знаходиться в Сирії і Лівані, оскільки її територія не здатна вміщати таку кількість населення.

 

Сіоністський експерт в галузі стратегічних досліджень, університетський викладач і фахівець з арабо-ізраїльського конфлікту, що написав декілька книг на цю тему, Яху Шифат Херкабі пише: «Згода ОЗП на створення палестинської держави на Західному березі – це лише тактичний прийом в рамках зведення рахунків з Ізраїлем. Потім вона зажадає більше і продовжуватиме боротися за здійснення своєї мети. Отже, згода на створення держави на Західному березі і в Газі означає лише перенесення продовження боротьби на наступний етап. Створення ж демілітаризованих зон є гірким і невдалим досвідом, оскільки розмиває суверенітет над цими зонами і сприяє не стабілізації, а нагнітанню протиріч.

Крім того, створення незалежної палестинської держави покладає кінець мрії ізраїльтян про Великий Ізраїль і одночасно вимушує палестинців відмовитися від решти території Палестини. Ця крихітна держава піддаватиметься наростаючому втручанню в її внутрішні справи з боку Йорданії і Ізраїлю, що неминуче призведе до протистояння і насильства».

 

Лектор Єврейського університету Маті Штейнберг стверджує, що «ухвалення проміжного рішення, що включає створення палестинської держави на Західному березі і в секторі Газу, у жодному випадку не слід тлумачити як відступ від кінцевої мети. Таке врегулювання є лише короткочасним проміжним етапом в рамках традиційної концепції, яка залишається незмінною». Він виказує побоювання у зв’язку з тим, що у разі згоди на самовизначення це право доведеться визнати за так званими ізраїльськими арабами і йорданськими палестинцями.

 

ФУНДАМЕНТАЛЬНЕ ІСТОРИЧНЕ РОЗВ’ЯЗАННЯ:

 

Ізратина – єдина єврейсько-палестинська держава

Попередні умови створення:

 

1. Повернення звідусіль палестинських біженців і переміщених осіб, якщо вони того побажають. Було б невірно допускати сюди євреїв, які ні самі, ні їх пращури не жили в Палестині, і в той же час позбавляти цього права палестинців, які збігли або були вигнані з Палестини зовсім недавно – після 1948 року. Тим паче, що євреї стверджують, що вони не виганяли палестинців, а ті, мовляв, самі повірили пропаганді і збігли зі своїх будинків. Так, найвідоміший екстреміст депутат першого кнесету, один з керівників руху Херут і Національної військової організації Шмуель Кац, цитуючи генерала Глоб-пашу, писав: «Арабське населення в паніці покинуло свої села, хоча протягом війни йому не загрожувала жодна небезпека».

 

Автор пише: «Так виникло брехливе твердження про те, що євреї силою вигнали арабів з їх селищ». Журналісти, що висвітлювали війну 1948 року, велика частина з яких була налаштована вороже по відношенню до євреїв, писали про втечу арабів. Але ніхто з них не згадав навіть натяком про те, що це була вимушена втеча. Шмуель Кац визнає, що це було дивне явище, маючи на увазі втечу.

 

Він визнає також, що це явище було широкомасштабним, масовим і що бігли маси селян, які повинні були б, навпаки, вчепитися руками в свої землі і посіви. Він писав: «Замість того, щоб захищати свої будинки, чоловіки кинулися бігти». Такій масовій втечі палестинців було неможливе, вважає він, знайти логічне пояснення, і пише далі, цитуючи слова кореспондента «Таймз» в Аммані, що Сирію, Ліван, Східну Йорданію і Ірак заповнили біженці з Ізраїлю, і виражає при цьому здивування, що вони не залишилися в Ізраїлі і не сталі битися.

Кац цитує також Еміля аль-Гурі секретаря Вищого арабського комітету, який, виступаючи 17 листопаду 1960 року в політичному комітеті ООН, заявив: «Саме терористичні дії сіоністів, що супроводжувалися масовими розправами, призвели до масового виходу арабів з Палестини. Можна було із самого початку припинити розповсюдження цих брехливих тверджень».

Мета цих цитат полягає у тому, щоб, по-перше, підтвердити, що масовий вихід дійсно мав місце, і по-друге, довести, що причиною його було розповсюдження брехливих чуток, що лякають, про, нібито, криваві бійні, що мали місце, і, особливо, у відомому селі Дейр-Ясин.

Ці і багато інших висловлень і цитат наводяться тут, в Білій книзі для того, щоб допомогти нам у пошуках остаточного розв’язання.

 

Заяви сіоністських керівників, вчених, неупереджених і упереджених спостерігачів підтверджують наступні положення.

 

По-перше, палестинці жили на цій землі, і до 1948 і 1967 року у них там були будинки і угіддя.
По-друге, в 1948 році вони покинули ці землі, залишили свої господарства і домівки, побоюючись різанини, при цьому не важливо, чи мали місце випадки такої різанини насправді чи ні.

По-третє, найвидніші сіоністські керівники і вчені, що брали участь в конфлікті 1948 року, свідчать про те, що євреї не виганяли палестинців з Палестини і з їх будинків, а палестинці самі повірили страхітливій пропаганді і бігли з Палестини.

По-четверте, втеча була масовою і широкомасштабною.

Це – позитивні факти, які допомагатимуть нам в розв’язанні проблеми. Отже, євреї не мають ненависті до палестинців, не прагнуть вигнати їх з їх країни – Палестини. Вони не ухвалювали рішення про їх винищування, як стверджують чутки, і навіть різанини в Дейр-Ясин насправді не було. Це араби з інших країн напали на Палестину і оголосили війну євреям.

 

На користь вирішення проблеми повіримо всім цим твердженням і повернемося до початкового моменту, тобто до питання про повернення палестинців, що покинули Палестину в період 1948 – 1967 років. Тим більш, що, як стверджують євреї, вони не виганяли їх, а вони бігли звідти самостійно через вже згадувані причини. Іншими словами, євреї, які захопили ці землі, зовсім не заперечували проти того, щоб ті залишилися жити на них. В цьому, тобто в поверненні палестинських біженців, криється головний ключ до розв’язання проблеми. Цей крок дозволить повернути перебіг подій в їх відвічне русло. Йдеться про здійснення резолюції ООН від 11 грудня 1948 року, пункт 1 якої свідчить про повернення біженців. Для того, щоб оспорити його, немає жодних правових і юридичних підстав.

 

З тією ж метою звернемось зараз до уроків історії. У Старому заповіті і в історичних джерелах, що стосуються цього регіону, згадується, що Палестиною поперемінно володіли різні племена і народи і що весь цей район, а не лише якась його частина, був об’єктом суперництва. В них мовиться, що корінними жителями його були палестинці, звідки і сама назва – Палестина, якою до 1948 року користувалися і самі євреї, і їх сіоністський рух. Раніше ми вже говорили, що і сам сіоністський рух, і банк, і єврейська фундація називалися палестинськими. І зберігався цей стан, за їх власними свідченнями, до 1948 року.

 

Це означає, що ніхто, згідно історичних документів, не має права привласнювати собі всю Палестину або «подарувати» яку-небудь її частину іншому.

 

Неминучість провалу планів розділу (створення двох сусідніх держав)

 

1. Ці дві держави будуть не просто сусідніми, а нерозривно сплетеними одна з одною як географічно, так і демографічно.

 

2. Максимальна глибина території так званого Ізраїлю у разі створення другої держави на Західному березі не перевищуватиме 14 км. А ізраїльтяни ніколи не допустять, щоб вся глибина їх території була лише 14 км.

 

3. Всі міста узбережжя будуть уразливими для вогню будь-якої тактичної зброї або зброї середньої дальності з будь-якої крапки на Західному березі.

 

4. Див. зміст розділу «Помилковість і небезпека створення двох держав».

 

5. Будь-яка буферна зона буде джерелом роздратування і загрози безпеки як об’єкт суперництва за контроль над нею або за її використовування.

 

6. Палестинці не погодяться на карликову державу. Їм потрібна держава, з власними збройними силами, що здатна захистити себе. Це їх безперечне природне і законне право.

 

7. Територія, що розташована між річкою та морським узбережжям недостатня для того, щоб на ній уміщалися дві держави.
8. Західний берег і сектор Газа не зможуть вміщати біженців, хай навіть лише із Лівану та Сирії, не кажучи вже про тих, що розкидані по різних куточках світу.

 

9. Існує проблема переміщених осіб унаслідок недавніх подій. Куди їм діватися? Західний берег і Газа – не місце для переміщених осіб з інших областей.

 

10. Так звана держава Ізраїль недостатньо велика, щоб приймати нових іммігрантів.

 

11. Вже зараз виникають зачатки асиміляції, які можуть служити прообразом майбутнього сумісного мешкання двох народів в рамках однієї держави і складають сьогодні фундамент для побудови майбутньої єдиної держави. В так званій державі Ізраїль проживає мільйон палестинців, що мають ізраїльське громадянство, що створюють власні партії і що беруть участь в політичному житті нарівні з євреями. Їх число з часом виросте, і мільйон перетвориться на декілька мільйонів. З другого боку, на Західному березі і в секторі Газа розташовуються так звані єврейські поселення, в яких сьогодні проживає декілька сотень тисяч євреїв, а з часом буде мільйон або більше. Те, що після 1948 року стало називатися Ізраїлем, не є чисто єврейською державою. В ній живуть і християни, і євреї, що сповідають католицтво, і мусульмани і мусульмани-друзи, і фалаші тощо.

 

12. Сторони залежать один від одного в повсякденному житті. Ізраїльські заводи залежать від палестинської робочої сили. Відбувається взаємний обмін товарами і послугами.

 

13. Відомий сіоніст Мєїр Баель, що вже цитувався раніше, говорить ще раз: «З кожним роком громади (він має на увазі палестинців та ізраїльтян) все більше асимілюються. З одного боку, асиміляція відбувається унаслідок колонізації євреями Західного берегу, а з іншого, вона є результатом повсюдного масованого зростання використовування в Ізраїлі арабської робочої сили». В усіх ресторанах, готелях, муніципальних прибиральних службах, на підприємствах комунальних послуг щодня працюють десятки тисяч палестинців зі всіх областей країни. Це молоді палестинці з Набулусу, Гази, Тіби, Галілєї і Хеврону. 

В світлі такого стану речей би було недоцільне, та і неможливо поділити Палестину на дві держави. В результаті такого розділу не буде ні держави під назвою Ізраїль, ні держави під назвою Палестина. Ті, хто виступає за розділення Палестини, або не мають уявлення про природу цього регіону і його демографічні особливості, або хочуть будь-яким шляхом позбутися проблеми, переклавши її на плечі євреїв і палестинців і роблячи при цьому вигляд, що врегулювали її. Це нещирий підхід, що закладає основи для майбутнього суперництва.

 

ЗЕМЛЯ ПРЕДКІВ, ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА

 

Палестинці вважають приморські міста Акку, Хайфу, Яфу своїми, розташованими на землі їх предків, що з покоління в покоління жили в цих місцях аж до самого останнього часу. Свідоцтво тому – їх мешкання в таборах для біженців. Звідки взялися мешканці таборів, розташованих на Західному березі і в секторі Газа? Це не корені жителі Західного берегу і Гази, а особи, що були переміщені в ці райони в результаті війни 1948 року.

Вони не хочуть ніякої іншої землі, окрім землі їх предків, яку вони залишили в 1948 році. А біженці, що поселилися в таборах в Лівані і Сирії? Де земля їх предків? А палестинці діаспори? Євреї вірять, що Західний берег – це їх священна земля, серце єврейської нації. Вони називають його не Західний берег, а Іудея і Самарія. А хіба можна позбавляти людей землі їх предків, землі, яку вони шанують як святиню?

Один з сіоністських вчених на ім’я Алов Ерабін, стверджує, що суть проблеми полягає в суперництві двох народів за право на володіння однією і тією ж територією. Він пише: «Згідно відомому вислову Хайма Вейцмана, що був зроблений ним в тридцяті роки, «проблема полягає у тому, що обидві сторони праві».

 

Який обмін тут можна запропонувати? Та ніякий. Це неможливо і неприпустимо, тому що євреї, особливо віруючі, не погодяться проміняти святу в їх розумінні землю ні на що інше, а палестинці, особливо ті, що дотримуються крайніх поглядів, ні за що не погодяться проміняти землю своїх предків. І у разі створення двох держав обидві сторони продовжуватимуть боротися один з одним: палестинці – за право жити на землі предків, а євреї – за право залишатися на землі обітованої.

 

Розв’язання полягає у тому, щоб скористатися перевагами нинішніх обставин і наявності історичних передумов і створити на місці Палестини і Ізраїлю єдину державу – Ізратину, де жили б бік о бік і вільно пересувалися як євреї, так і палестинці. Той, хто вважає Західний берег священною землею, хай селиться там або вільно приїжджає туди. Якщо хтось хоче називати цю територію Іудеєю і Самарією, хай називає, ніхто не стане заперечувати. Якщо палестинець схоче жити або приїхати в будь-якій з приморських міст: Акку, Хайфу, Яфу, Тель-Авів або Джадваль, ніхто не стане йому заважати. Так життя повернеться в нормальне русло, зникнуть утиски і дискримінація, тим паче, що історично євреї ніколи не ворогували з арабами, на відміну від того, як вони в старовині ворогували з римлянами або в новий час – з європейцями.

 

Саме араби прийняли євреїв і захистили їх від гніту і переслідувань з боку римлян, англійських королів, а також після їх вигнання з Андалусії.

Сіоністський вчений Алоф Ерабін, що вже цитувався вище, далі пише: «Палестинці задаються питанням: «Чому саме ми повинні розплачуватися за переслідування євреїв в Європі? Адже палестинці євреїв не переслідували». Євреї ж кажуть: «Ми не виганяли палестинців. Араби-непалестинці розв’язали проти нас війну в 1948 році». Все це – позитивні свідоцтва, які, поза сумнівом, сприяють розв’язанню проблеми за допомогою створення єдиної держави.

 

Той же автор мовить: «Зустріч ізраїльтян і палестинців – це зустріч двох народів, що пережили страшні і болісні трагедії, до яких іншим немає справи». І додає, раніш дорікнувши палестинцям за те, що вони відмовилися прийняти євреїв, які стали жертвами ненависті європейців: «У палестинців, поза сумнівом, є власне обґрунтовування такої позиції. Чи чувана справа, щоб який-небудь народ розкрив свої двері перед іншим народом і за власною волею урізав власну територію заради того, щоб інший народ міг створити на ній своє територіальне утворення!?»

 

РЕЗЮМЕ

 

1. Територія дуже мала і не вміщує дві держави.
2. Дві держави стануть воювати один з одним оскільки земля кожного з них – це одночасно і земля, на яку, виходячи з власних переконань, претендує інша сторона, і кожна з цих маленьких держав відчуватиме загрозу з протилежного боку.
3. Точно так, як і одна з них не здатна асимілювати єврейську імміграцію, інша не може прийняти всіх палестинських біженців.

 

4. Демографічне взаємопроникнення. Як мінімум мільйон палестинців проживають в так званій державі Ізраїль, а близько півмільйона ізраїльтян живуть сьогодні на Західному березі і в секторі Газа. До цього слід додати й інші громади, такі як друзи, католики, інші християни, мусульмани тощо. Все це прообраз майбутньої асиміляції.

 

5. Робітники на ізраїльських заводах – палестинці.

 

6. Наявність взаємозалежності і навіть інтеграції у сфері виробництва товарів та послуг.

 

ЗАКЛЮЧНІ ПРОПОЗИЦІЇ

 

1. Повернення палестинських біженців і переміщених осіб в свої будинки.

 

2. Єдина держава за ліванським зразком.

 

3. Вільні вибори, причому перший, а може бути і другий раз – під контролем ООН.

 

4. Відмова від зброї масового знищення в цій державі і у всьому регіоні, якщо така є.

 

5. На цьому конфлікт на Близькому Сході буде вичерпаний. Нова держава буде схожа на Ліван. Вона отримає загальне визнання і, можливо, навіть вступить в Лігу арабських держав.

 

Можуть виникнути заперечення проти назви. Але це буде неконструктивна, шкідлива і поверхова позиція. Що краще: безпека євреїв і їх життя в мирі поруч із палестинцями в єдиній державі або збереження назви ціною пожертвування безпекою євреїв, миром на Близькому Сході та у всьому світі.

Не потрібно прислухатися до голосів старої гвардії, мислячої категоріями Другої світової війни. Слухати потрібно молодь, покоління епохи глобалізму, покоління майбутнього.

Причина сьогоднішній трагедії криється в застарілому мисленні.

 

Наодинці єврейська держава наражається на небезпеку з боку арабів і ісламу, тоді як змішана держава мусульман і іудеїв, палестинців і ізраїльтян ніколи не буде об’єктом агресії ні для арабів, ні для мусульман.

 

Єдина «изратинська держава» існує з 1967 року, і навіть терористи-смертники (федаїни) проникали сюди ззовні.

І сьогодні операції, що проводяться федаїнами, здійснюються не арабами 1948 року, як їх іноді називають, а палестинцями, що не відносяться до так званих «ізраїльських арабів».

В цьому – очевидний приклад успішного існування єдиної і неподільної держави – Ізратини.