Піррова перемога курдів!

Таким чином можна схарактеризувати ситуацію, коли докладено чимало зусиль і снаги, але перемога – сумнівна.
Що виграли курди від угоди з Іраком?

Нічого. Пообіймалися з окупантами, гостинно зустріли новий окупаційний режим та здобули славу зрадників і окупантських посіпак. Оце й усе.

Становище курдів аж ніяк не покращилось. Навпаки – погіршилось, принаймні у аспекті моралі та престижу.

Ми сподівалися, що курди скористаються нагодою, яка з’явилася у цей драматичний момент історії, на кшталт того, як зробили євреї після падіння Берліну, який віддав перемогу у Другій Світовій війні членам коаліції. Ми сподівалися, що вони проголосять створення курдської держави, втіливши, таким чином, одвічну мрію пригнобленої та роздрібненої курдської нації.

Але ж ні. Курди залишились громадянами тих країн, на території яких мешкають! Що ж змінилося?

Де перемога? Її нема. Курд і надалі залишається курдом – громадянином другого або й навіть третього сорту у будь-якій із близькосхідних держав.

Нехай нікого не засліплює той факт, що курда Хушіяра Зейбарі призначено міністром закордонних справ Іраку. Генерал Нуріддін Махмуд, а у свій час і інший курд – Нуріддін Бабан, посідали посаду прем’єр-міністра Іраку. Курди були міністрами транспорту, внутрішніх справ, юстиції, фінансів та оборони. Були курди серед керівників Генерального штабу ЗС Іраку, наприклад, генерали Бакр Сідкі, Хусейн Фавзі, Амін Закі.

Крім того, відсоток курдів серед держпосадовців складала у середньому 25%, а у курдських районах сягала 97%. У курдських районах Іраку місцеві жителі мали власні сільські, районні ради та ради провінцій.

У деяких провінціях, зокрема у Сулейманії, було 2 офіційні мови – арабська та курдська. У початковій школі, а також у молодших класах середньої школи викладання здійснювалося курдською мовою, позаяк арабська вивчалась як друга мова. Саме такою була ситуація в Іраку в 60-х роках минулого століття.

У світлі грандіозних подій у регіоні виникло очікування того, що із хмари велетенського вибуху постане курдська держава, що стане порятунком і захистом для курдів, які упродовж своєї тривалої трагічної історії зазнавали переслідувань, розправ та убивств.

Натомість, ми знову змушені повторюватися, що доля курдів, не зважаючи на усі їх повстання, революції та жертви, – це зневіра та утрачені можливості.

Що ж змінилося? Курди, як і попередньо, залишаються громадянами Іраку? Що ж вони отримали на тому бенкеті, посеред якого Ірак було сплюндровано? І хіба ж курди мешкають винятково у Іраку? Більшість проживають за його межами. Чому ж тоді нікого не хвилює доля курдів, які мешкають поза Іраком; чому вся увага зосереджена на іракській меншості?

Хто наживається на священній боротьбі курдського народу?
Хто радіє крові тисячних жертв?
Чим розплачуються Покупець та Продавець?

Ось він результат, за який заплачено святою курдською кров’ю, що пролилася у революційних повстаннях Убейдалли ан-Нахрі, Бадерхана, Бутана, Накшабанді, Шихаб ад-Діна, шейха Саида, Шаккака, Хакіда, Іхсана Нурі, Ахмеда Барзані, Різи, Мустафи Барзані.

Переживаючи переломний історичний момент, коли народи звільняються від гніту та іга, необхідно пам’ятати, що не існує більш пригніченої нації, аніж курди, де б вони не перебували. Чому ж тоді ми розглядаємо доленосні проблеми двозначно, чому не підтримаємо курдську націю, проголосивши її незалежність та єдність?

Чому не здолаємо меч, який завис над ними, і не віддамо їм ролі гідного сусіда та брата арабського, іранського й турецького народів?

Хто обманув курдів? Хто перетворив їх святу справу на торги? Хто зрадив їх?