Home Зустрічі Лекція лідера перед студентами Оксфордського університету Великобританії на тему «Африка в XXI столітті»
Зустрічі - 18 April، 2024

Лекція лідера перед студентами Оксфордського університету Великобританії на тему «Африка в XXI столітті»

Добрий вечір всім присутнім. Я дякую всим тим, хто організував цю зустріч з викладачами, студентами та студентським союзом Оксфордського університету. Для мене це велика честь, і я сподіваюся, що ми і надалі, як колеги, будемо час від часу зустрічатися знову, щоб допомагати людям на всіх континентах протистояти викликам і кризовим ситуаціям, що виникають у різних галузях їх політичного, економічного та суспільного життя.

Ви просили мене виступити на тему «Африка в XXI столітті». Але мені б хотілося, щоб мої слова виявилися корисними не тільки для африканських громадян та для вас, студентїв Оксфорда, але і для всього світу в цілому.

У колишні часи, в період так званої «холодної війни» Африка була об’єктом протиборства великих держав СРСР і США, східного та західного блоку, Варшавського договору та НАТО.
Це протистояння негативно позначилося на становищі самої Африки і всього світу в цілому. Суперництво серйозно вплинуло на становище африканського континенту, який став ареною ідеологічної боротьби, боротьби за політичний і військовий вплив між Америкою і Радянським Союзом. Африка стала полем битви між силами, які прагнули створити для себе якомога більше сателітів і маріонеток, щоб заволодіти її сировинними ресурсами і природними багатствами. Ми стали жертвою цієї сутички. І ніхто в світі нічого не виграв від того, що в ньому стало більше на одну арену протиборства. Протистояння між Західною і Східною Європою перемістилося до Африки, частина якої опинилася під впливом східного блоку, інша – західного. Ця ситуація відбирала сили африканців, точно так само, як конфронтація в цілому виснажувала ресурси великих держав.
Радянський Союз і США витрачали величезні кошти для того, щоб якомога ширше розповсюдити свій вплив на африканські країни, що згубно позначалося на міжнародному світі, стабільності і безпеці, а також на стан світової економіки. У всьому світі – можливо меншою мірою в Європі – відбувалися революції, війни, кровопролиття, насилля, вбивства, фізичні ліквідації. Поряд з холодною війною спалахували війни «гарячі».
Все це відбувалося в Європі, а також в Африці, особливо в Північній Африці, в тому самому місці, де ми перебуваємо зараз. Я хочу сказати, що коли той чи інший континент, чи то Європа або Африка, стає ареною протистояння великих держав, результат цього буде негативним як для всього світу, так і для даного регіону, незалежно від того, чи приймає це протистояння форму «холодної» або «гарячої» війни.
У світлі цього, мені хотілося б побажати, щоб завдяки цій зустрічі і з вашою допомогою люди в усьому світі усвідомили цей факт, зробили висновки з досвіду минулих років і відмовилися від попередніх методів.
Європа була розколота протистоянням військових блоків Заходу і Сходу. Сьогодні ми можемо сказати, що Європа об’єдналася, і це стало важливим чинником економічної, політичної та психологічної стабільності.
Сьогодні європейський дім повернувся до свого початкового вигляду. Одночасно Європа являє собою буферну зону між Російською Федерацією та Сполученими Штатами. Вона має і надалі залишатися такою ж миролюбною і єдиною, виступаючи в ролі зони роз’єднання, а не арени зіткнення.

Після короткого екскурсу в історію холодної війни повернемося до предмету нашої розмови – Африки. Сьогодні, на жаль, починають з’являтися ознаки нової боротьби за Африку. І це може повернути нас до колишніх трагедій. Африка сьогодні стає предметом суперництва між Китаєм і США.
Я вважаю своїм обов’язком першим ударити на сполох, що сповіщає про цю загрозу. Всі інші соромляться або не можуть знайти в собі мужності підняти це питання.
Це нагадує ситуацію, коли людина, занедужує, намагається що є сил до кінця приховувати свою хворобу. Я ж не хочу приховувати істину від народів Африки і всього світу.
Настає ера нової боротьби за Африку, що може знову зробити її ареною сутички між великими державами.
Ця боротьба загрожує виснажити сили США і Китаю, бо, звичайно, вони є сьогодні головними гравцями.
Мені хотілося б показати вам підходи, що використовуються ними в цій грі. Америка користується грубими методами, які супроводжуються військовим втручанням, застосуванням зброї, створенням військових баз. Вона шукає для себе в Африці місця для розміщення військових баз і командних пунктів.
Грубо втручаючись у внутрішні справи африканських країн, вона прикривається гаслом прав людини, яким вона у себе всередині країни та й в інших країнах не надає жодного значення. Для неї вони – лише засіб проникнення в Африку, втручання в її справи і тиску на її позиції.
Американці кажуть про права людини та демократію, тоді як цієї демократії немає ні в самій Америці, ні в інших країнах. Вони говорять про благословенне правлінні, але нічого доброго в цьому правлінні немає.
Йде грубе втручання у внутрішні справи. Коли слідство і арешт стосуються американського поплічника або агента американських спецслужб, то Америка починає допитуватися:
«Що ви зробили з таким-то? Де він відбуває ув’язнення? Чому? »Але хіба інші країни звертаються до Америки з питаннями:« Чому ви там в Америці заарештували такого-то американського громадянина? В якій в’язниці ви його тримаєте? Можна його відвідати? »Ні, звичайно. Тоді чому Америка присвоїла собі таке право? Отакий грубий американський підхід щодо Африки.
Як вже говорилося, сьогодні є два гравці, два конкурента в боротьбі за колонізацію та експлуатацію Африки.
Другий з них, Китай користується м’яким підходом. Він не задає африканським державам питань ні про правлячий режим, ні про права людини, ні про свободу слова і друку.
Китай впроваджується без допомоги збройних сил, військових баз або військового командування. Він не веде розмов про благословенне правління або права людини і абсолютно не втручається у внутрішні справи.
Його підхід – це використання м’яких методів. Сьогодні в Африці діє вже більше 600 китайських корпорацій. Більш того, в африканських країнах починають виникати компактно проживаючі китайські громади.
Через їх м’який підхід африканці радо беруть китайців, що, безумовно, йде на користь останніх, а безцеремонні методи американців викликають у них настороженість.
Це свідчить про необдуманість американської політики. Америка завжди була державою, яка мало що знаює про навколишній їй світ, а тому поводиться непослідовно і нерозсудливо.
Це часто вело до хворобливих травм і невдач. Так було у В’єтнамі і в Сомалі. Це ж відбувається сьогодні в Іраку. Америка завжди веде себе непродумано і спонтанно. Вона вплутується в бій, не знаючи місцевих особливостей, і програє його.
Китай же, навпаки, знає правильні психологічні підходи до африканців. Він приходить з миром. Його проникнення носить мирний характер, і він виграє у змаганні за Африку.
Все це викликає тривогу, і я хотів би заявити про це, оскільки ніхто інший не бажає говорити на цю тему. Дехто вважає, що потрібно залучити Китай на наш бік, щоб протистояти американському чудовиську. Американський імперіалізм та колоніалізм залишилися такими ж як і раніше. Але колонізація може здійснюватися за допомогою грубої сили, а може – більш м’якими методами. Є грубий колоніалізм і є м’який.
Є люди, які вітають Китай. Всі ми шукаємо сили, яка допомогла б нам стримати те, що викликає у нас страх наступу США.
І ми завжди виступаємо на боці Китаю. Але Китай при цьому повинен знати, що ми розуміємо, що він, зрештою, теж може перетворитися на колоніальну державу, якщо буде прагнути вкоренитися в Африці, щоб вивозити дешеву африканську сировину і виробляти з неї товари, які будуть потім в три рази дорожче продавати нам або на інших міжнародних ринках.
Є невелика кількість африканців, які відчувають симпатію до Америки. Якщо провести в Африці опитування громадської думки, то воно виявиться на боці Китаю, тому що люди бояться Америки, побоюючись, що вона буде поводити себе з ними так само, як з народами інших країн і регіонів світу, нав’язавши їм свою присутність за допомогою військової сили і грубого втручання у всі їхні внутрішні справи.
Це – одна з проблем, що стоять перед нами сьогодні.
Друге питання – це майбутній розвиток Африки в рамках Африканського союзу. Якщо Африці вдасться об’єднатися, це принесе користь і самим африканцям, і всьому іншому людству. Європа об’єдналася і від цього виграв сам європейський континент, його жителі – європейці і весь світ, тому що вона перестала бути ареною конфлікту та протиборства, розділеної між двома таборами, ареною збройного протистояння, пороховою бочкою, яка могла вибухнути в будь-який момент.
Я розумію, що американські війська, які окупували Європу під час другої світової війни, продовжують перебувати в Європі, але це, зрештою, справа самих європейців. Хоча, звичайно, це становить загрозу європейському світу та світу в середземноморському регіоні, і хотілося б, щоб ця загрози зникла. І тим не менше, і економічно, і політично Європа в її сьогоднішньому вигляді є позитивним придбанням як для самої себе, так і для всього людства.
Сьогодні у нас є об’єднана Європа з єдиною валютою, єдиною європейською політикою, і це зміцнює міжнародну стабільність.
Ми хотіли б, щоб Африка теж об’єдналася. Щоб була єдина африканська валюта, єдиний центральний африканський банк, єдина африканська система безпеки, єдиний африканський ринок, єдина система експорту та імпорту, єдина система митних тарифів. Це буде сприяти світовій економіці.
А поки ми живемо в 50 країнах, користуємося 50 різними валютами, маємо 50 центральних банків, 50 різних економік, але не маємо ніякої ваги у світі.
Яка сукупна вага економік Малаві, Гамбії та Гвінеї-Бісау в порівнянні з великими міжнародними блоками? Вона нікчемна.
Навіщо таким гігантам, як Європейський Союз, США, Китай чи Японія вести переговори з делегацією, що приїхала з Гамбії або Гвінеї, щоб купити десяток автомобілів?
Але повноважний представник Африканського ринку, який приїхав, щоб купити мільйон автомобілів, це клієнт, якого треба слухати і з яким слід домовлятися.
З ним можна здійснювати експортно-імпортні операції на мільярди доларів. А хто стане витрачати час на переговори або вступати у відносини купівлі-продажу і конкурувати з Гамбією, Мадагаскару, Малаві, Гвінея-Бісау або навіть Лівією? Єдина відмінність останньої полягає у тому, що в неї є нафта, а у всьому іншому вона нічим не відрізняється від усіх інших: Гамбії, Замбії, Бурунді, Уганди або Ботсвани.
Я хочу сказати, що така роздробленість африканських країн робить їх мало привабливими для світової економіки і для найбільших міжнародних ринків.
Але якщо переговори з Європою, Америкою, Китаєм або Японією буде вести один африканський союзний міністр зовнішньої торгівлі, за яким стоїть єдиний африканський ринок, єдина система експорту та споживання, єдина африканська валюта, то взаєморозуміння з ним одразу набуває сенс і доцільність, а світова економіка від цього тільки виграє.
Хотілося б, щоб найбільші гравці і весь світ зрозуміли необхідність сприяння африканській єдності, формування Африканського союзу або Африканських сполучених штатів, оскільки тут прихований ключ до стабільності, безпеки та миру. Ця єдність буде служити благу світової економіки, забезпечення миру і безпеки для Африки, Європи і навіть для Америки та Китаю.
Ми вітаємо прихід китайських, американських, європейських і японських компаній на основі конкуренції і комерційних інтересів. Але не треба нас колонізувати, тероризувати, шантажувати і експлуатувати. Ми з цим ніколи не погодимося.
Ми сьогодні все знаємо і все розуміємо. У нас в Африці є фахівці і вчені, ми розуміємо, що відбувається в світі, і не піддамося на колишні виверти.
Я хочу сказати інше. Уявіть собі, що буде, якщо ті, хто витрачає гігантські суми на створення міжконтинентальних балістичних ракет, атомних бомб, зброї масового знищення, авіаносців, військових баз, на утримання своїх військ у всіх частинах світу, почують наш голос і погодяться нам допомогти, передавши нам, в Африку частину тих коштів, які витрачаються ними на ці згубні цілі.
Уявіть собі, що Америка, Європа, Японія і Китай приєднаються до нас у будівництві греблі та водосховища Анга в Конго. Виробленної тут електрики вистачить, щоб освітити всю занурену в пітьму Африку і експортувати електроенергію до Європи через Північну Африку і в Азію через Єгипет.
Чому б їм не виділити декілька мільярдів на те, щоб ми здійснили цей гуманітарний суспільно корисний проект?
Хіба це не краще, ніж військові бази, збройні контингенти, розмови про права людини і благословенне правління? Що таке благословенне правління або свобода вираження? У нас немає паперу, щоб висловлювати свою думку через пресу. Навіть радіостанцій і тих немає. Вся наша свобода вираження – це крик болю. І ми висловлюємо сьогодні цей біль, просячи допомогти нам у порятунку озера Чад.
Я представив на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в Йоганнесбурзі документ про стан озера Чад, від дзеркала якого сьогодні залишилася лише одна десята частина, а решта дев’ять десятих зникла. Це загрожує найнебезпечнішою екологічною катастрофою для Африки і для всього світу.
Чому вони не приходять, щоб врятувати разом з нами озеро Чад? Для його порятунку треба побудувати кілька водоводів для мережі річок Конго у Центральній Африці.
Крім того на річках Конго у Центральній Африці потрібно зробити ряд додаткових робіт: очистити їх русла від топляк і піщаних наносів, що перешкоджають їхньому перебігу, щоб відновити колишній приплив води в озеро Чад. Всі ці матеріали ви можете знайти в письмовому вигляді на сайті www.algathafidspeaks.org.
Я звертаюся до людства із закликом приєднатися до нас і врятувати озеро Чад, звести разом з нами греблю Анга, щоб виробляти електрику і врятувати легені планети.
Для дихання у планети є дві легені. Один – це амазонські джунглі в Південній Америці, а друга – Конго. Саме ними виробляється кисень, яким ви дихаєте.
Опустелювання, посухи, занедбаний стан річок, а також руйнівні конфлікти, які переживає зараз Конго, не дозволили нам уберегти одне з двох легень нашої планети, і я повторюю свій заклик до людства врятувати цю другу легеню – конголезькі лісу.
Такими є деякі з питань, до яких я хотів би сьогодні привернути увагу світової спільноти. Дякую вам за надану мені можливість підняти ці важливі проблеми, що стосуються Африки, які до мене ніхто не наважувався торкнутися.
Якщо у вас є питання, що виходять за межі африканської проблематики, ви можете їх задати. Переді мною лежать Зелена і Біла книги, і я прийму будь-які питання, які побажають задати мені студенти і викладачі Оксфорда. Адже це університетська лекція.
Запитання: Дякую Вам, Брате Лідере, за цей аналіз становища на африканському континенті. Дозвольте мені задати Вам питання, яке я раніше отримав від одного зі своїх студентів. Чому ви не використали свої збройні сили для вирішення деяких міжафриканських конфліктів, а також для вирішення гуманітарних проблем, наприклад, в Сомалі або Зімбабве?
Лідер: Дякую. Мало не три чверті всіх миротворчих сил ООН знаходяться в Африці, які були направлені туди на наше прохання, що обумовлене масштабами конфліктів на нашому континенті.
Відповідальність же за це насправді лягає на колоніалізм, який розчленував Африку, і всі прикордонні та міжплемінні конфлікти відбуваються через колоніальну роздробленість. Раніше ми жили в єдиній Африці, а сьогодні живемо в 50 державах з заплутаними кордонами, через які деякі племена виявилися розчленованими між двома, а то й трьома країнами.
Візьмемо, наприклад, конфлікт в Кот-д’Івуарі. Його причиною стало те, що населення цього району проживало в єдиній державі, що включало в себе Верхню Вольту, сьогоднішню Буркіна-Фасо і Берег Слонової Кості, тобто Нижню Вольту. Прийшли колонізатори і розділили країну. Одну частину її назвали Берегом Слонової Кістки (Кот-д’Івуар), іншу – Верхньою Вольтою, яку потім її жителі перейменували в Буркіна-Фасо. Так мешканці однієї країни виявилися розділеними на дві частини.
Одна частина стала громадянами Буркіна-Фасо, інша – громадянами Кот-д’Івуару. І сьогодні жителі північної частини Кот-д’Івуару стали проблемою для країни.
Колоніальні влади відокремили цих людей кордоном від їхньої батьківщини – Верхньої Вольти, сьогоднішньої Буркіна-Фасо.
А Кот-д’Івуар, який раніше був у складі Нижньої Вольти, не бажає їхньої присутності на своїй території. Їм заявляють, що вони, мовляв, не є корінними жителями країни, а відносяться до населення Верхньої Вольти. У результаті з вини колонізаторів, які створили ці штучні кордони, в Кот-д’Івуарі вибухнула криза, що продовжується і до цього дня.
Ще одним постколоніальним конфліктом є міжплемінні усобиці в районі Великих озер. Колоніальна влада створила Руанду, Бурунді й Конго, розчленувавши і перемішавши між ними племена тутсі і хуту.
Вина за цей конфлікт також лежить на колоніалізмі.
Конфлікт, спровокований в Конго, фізичне усунення Лумумби, війна за конголезькі алмази і за уран, з якого зробили бомби, скинуті потім на Японію– все це наслідок дій колоніальної влади.
Те ж саме відноситься і до міжусобних зіткнень в Сомалі. За ними стоїть колоніалізм, який створив свого часу італійське та англійське Сомалі. Що заважало залишити єдине Сомалі? Сомалі спочатку було однією країною. Навіщо потрібно було ділити його на англійське та італійське?
Італійці колонізували північ країни, а англійці – її південь. Наслідки цього поділу відчуваються і донині. У сучасному світі багато подібних проблем.
Подивіться на карту Гамбії, і перед вами постане неможлива ситуація. Через центральну частину Сенегалу тече річка Гамбія. Окупувавши цю територію, англійці створили тут державу, навчили його жителів англійської мови, а потім надали йому незалежність. Сьогодні ця держава, названа Гамбією, з усіх боків оточена територією Сенегалу, який свого часу був французькою колонією.
Відповідь же на питання полягає в тому, що сьогодні в Африці знаходиться достатня кількість миротворців ООН. Ми є членами Африканського союзу, і якщо АС вирішить послати куди-небудь свої війська або війська тієї чи іншої держави, то ми готові виконати це рішення. Але сьогодні справа йде по-іншому.
Проблема ця вимагає набагато більш широкого підходу, і для встановлення миру недостатньо просто послати війська.
Її рішення вимагає згуртування Африки, відновлення її соціального організму, ліквідації наслідків колоніалізму. Воно вимагає створення єдиного Африканського союзу або Африканських сполучених штатів. І не важливо, буде їх п’ятдесят чи тисячі, але вони повинні бути частиною єдиної політичної структури, і тоді буде знайдене рішення проблеми.
Ми боремося за створення істинно єдиного могутнього Африканського союзу. Що ж до відправлення військ, то це не проблема. Але, щоб послати війська, їх необхідно фінансувати, а ООН відмовляється надавати фінансові кошти за винятком тих випадків, коли мова йде про «блакитні каски» ООН. Але у військ ООН погана репутація, і деякі країни, як, наприклад, Судан у зв’язку з подіями в Дарфурі, відмовляються приймати їх.
Вони стверджують, що «блакитні каски» перевищують свої повноваження або що це Америка розсовує рамки їх мандату, наділяючи їх правом втручатися у внутрішні справи держав, заарештовувати і судити їх громадян.
Це ще одна форма колоніалізму, яка веде до нових конфліктів. Питання ж про відправлення військ – справа вельми і вельми делікатна.
Запитання: Мене звати Тарік. Я тунісець, студент Оксфорда. Моє питання стосується ідей єдності і демократії. Сьогодні, як мені видається, існують проблеми, пов’язані з демократією і з кризою в Сахарі. Чи не настав час для керівників взятися за вирішення цих проблем? Іншими словами, коли ми зможемо побачити національні проекти? Коли зможемо побачити загальний ринок і як нам подолати бюрократичні рогатки на цьому шляху?
Лідер: Хотілося б, щоб керівники почули ці Ваші слова і з допомогою Господа слідувати ним.
Я поділяю Ваші побажання. Саме тому я постійно закликаю до встановлення влади народу, щоб він сам керував власними справами без усяких правителів і урядів. Адже між марокканцями і алжірцями немає ні ворожнечі, ні ненависті.
Ці народи – брати, що належать до одного роду, але їх правителі займають різні політичні позиції.
Поки існують правителі, існує і проведена ними політика. Нам би хотілося, щоб скрізь у світі встановилася влада народу і навіки запанував справжній мир.
У народів немає ненависті один до одного. Вони не прагнуть завоювати один одного. Загарбники – це правителі з їх регулярними арміями. Саме від них йде загроза міжнародному миру.
Без Гітлера німецький народ мирно живе сьогодні у себе країні. Це Гітлер, виходячи з власного погляду на світ, оголосив війну Європі і всьому людству.
Наполеонівські завоювання не означають, що Франція є агресивною державою. Сьогодні Франція – миролюбна країна при тому, що в її історії був і Наполеон, і його завоювання.
Я особисто не в захваті від того, що називають арабо-мусульманською експансією. Це, на мою думку, була колонізація Європи. Протягом 300 років араби окупували Сицилію і протягом 800 років – Піренейський півострів. Коли вони покинули їх, там не залишилося жодного мусульманина. Якщо це було поширенням ісламу, то чому сьогодні це не мусульманські регіони? Це було не поширення, а захоплення і колонізація.
За чиїм наказом це робилося?
За наказом правителів, прагнули того, чого можна було добитися мечем: наложниць, трофеїв, багатств. І вони їх отримали. А сьогодні це робиться за допомогою виборів, в яких Республіканська партія бореться за те, щоб переміг її кандидат в президенти, щоб отримати доступ до нафти. Але все це амбіції окремих особистостей, а не народів.
Запитання: Як ви вважаєте, чи буде доречним військове втручання Африканського союзу в суданські події без отримання згоди всього суданського народу?
Лідер: Відносно Дарфуру в мене завжди був дуже різкий погляд на дипломатичні методи вирішення цієї проблеми. Я особисто віддаю перевагу соціальним та психологічним підходам, оскільки я не є ні дипломатом, ні політиком. Я – лідер революції та соціальний реформатор. Але і я зробив свій внесок у вирішення проблеми Дарфуру. У мене тут побували сотні шейхів, султанів і інших представників населення Дарфуру, з якими ми обговорювали цю проблему, намагаючись знайти їй вирішення.
Але до тих пір, поки буде продовжуватися надання міжнародної допомоги, чи то в Дарфурі або в іншому місці, будуть зберігатися конфлікти, переміщені особи, табори біженців. Їм кажуть: «Вам будуть поставляти провізію, надішлють борошно, рис, консерви, молоко». Почувши це, люди залишають свої села і спрямовуються в табори для біженців. «Якщо нас забезпечують продовольством, – думають вони, – то навіщо припиняти конфлікт?»
Ми тут в Лівії відкрили порт Бенгазі, зробивши його перевалочною базою для поставок продовольства, що надходить по лінії міжнародної гуманітарної допомоги. Через територію Лівії воно слідує далі в Дарфур, розташований поруч з лівійської кордоном.
Але з відкриттям повітряного мосту, що зв’язує аеропорт Аль-Кафра з Дарфуром, для поставок продовольства через Лівію в Дарфур у жителів району відразу виникла спокуса:
«А чи варто припиняти конфлікт?» Вони продовжують конфліктувати, а самі по ночах покидають свої села, щоб на ранок опинитися в таборі біженців, отримати продовольство, а ввечері повернутися додому до своїх родин.
Саме це і відбувається в Дарфурі. І не тільки це. Там безліч інших проблем, оскільки люди уявляють собі справу так, що до тих пір, поки в країні зберігається конфліктна ситуація, тут будуть знаходитися міжнародні сили, а це означає потреба в їх обслуговуванні, тобто, поряд з ними можна годуватися, надаючи їм послуги , та ще користуватися їхнім захистом як поліцейських.
Коли криза набуває міжнародне звучання, військово-політичні лідери повстанців стають знаменитостями. Вони виступають з промовами, їх всі слухають, а вони виряджаються в одягу борців за справу пригнобленого, гнобленого і гнаного народу.
Це ще один привід для них відсунути вирішення проблеми, оскільки із зникненням проблеми вони втратять популярність і їхні обличчя зітруться з пам’яті.
Тому, як мені здається, в цьому, як і в інших подібних випадках, жителів Дарфура потрібно залишити наодинці зі своїми проблемами. Не треба чіпати Судан, і він вирішить свої проблеми.
Не така вже це небезпечна ситуація. Небезпечною і заплутаною її зробило міжнародне втручання.
Дехто вважає, що в Дарфурі борються між собою США і Китай, оскільки там є нафту. А значить провина за міжусобицю в цьому районі лежить не на місцевих лідерів, а на міжнародних силах, які розпалюють тут конфлікт. Тобто це – колоніальний конфлікт.
Так що ж робити?
Дійсно, є думка, що конфлікт в Дарфурі розпалюється і загострюється в результаті амбіцій міжнародних гравців, які борються за нафту в Судані і Дарфурі. Іншими словами, цей регіон став об’єктом боротьби за вплив, скажімо, між Китаєм і Америкою.
Якщо це так, і відповідальність за цю кризу лягає на найбільших гравців, то що ми можемо з цим зробити?
Якщо тобі протистоять Америка і Китай, які діють у цьому регіоні, що ти можеш зробити зі своїми збройними силами? Куди ти їх пошлеш? Тим більше, якщо вони вже вирішили для себе, що будуть продовжувати свою гру, поки один з них не виграє.
Ведучий: Слухачів Бі-Бі-Сі, глядачів каналу Бі-Бі-Сі, а також присутніх тут представників Оксфордського університету цікавить ряд інших питань. Сподіваємося, що час дозволить Вам відповісти також і на них. Ось одна з них: У своїх виступах Ви говорили про шляхи вирішення палестино-ізраїльського конфлікту. Як ви уявляєте собі реалізацію цього рішення?
Лідер: Це – довготривалий конфлікт, який став хронічним недугою для всього світу.
Причиною ворожих відносин між арабами та американцями є так звана проблема Палестини. Америка взяла бік Ізраїлю, і всі військові і невійськові, мирні зусилля з вирішення цього конфлікту виявилися безрезультатними. А на інших гравців сьогодні розраховувати не можна, оскільки ця проблема їх більше не хвилює.
Я знаю, наприклад, що один з колишніх італійських лідерів заявив: «Ми добиваємося тимчасового рішення лише на період нашого перебування при владі, а пройде кілька років, і нехай весь цей регіон хоч у вогні горить, це вже не наша справа. Нам потрібно одномоментне рішення ». Тобто він пропонував замість лікування прийняти болезаспокійливе.
Це дуже небезпечне явище. Дуже небезпечно, коли лікар замість лікування хвороби і повного викорінення її причин дає хворому таблетку від болю. Біль проходить, але хвороба продовжує руйнувати організм.
Сьогоднішні гравці, як я вже сказав, не цікавляться цими проблемами. Їх турбують лише власні справи. Один з них сказав: «Мені сьогодні потрібен світ заради моїх комерційних інтересів і для моєї безпеки».
Деякі з гравців в регіоні хотіли б зміцнити свої позиції у владі і заявляють про своє прагнення до вирішення цієї проблеми, лише для того, щоб краще виглядати в очах інших.
Їм потрібно, щоб про них сказали: «Який гарний чоловік. Треба, щоб він залишився при владі. Не можна допускати, щоб він відійшов від справ.
Він може виявитися корисним … »І він залишається при владі, хоча виходить не з інтересів справи, а тільки з власної вигоди.
Один каже це, тому що йому потрібно загітувати людей обрати або переобрати його. Інший – щоб здобути заступництво. Третій – тому що це сподобається американцям, чи ізраїльтянам, чи громадської думки всередині країни, і воно не обернеться проти нього, звинувативши у зраді інтересів цієї справи. Він каже, що докладає зусиль і робить те-то і те-то, хоча фактично нічого не робить, а лише хоче залишитися при владі з чисто егоїстичних мотивів.
Візьмемо, наприклад, будь-якого з американських президентів. Кожного разу, коли він піднімає це питання, він робить це виходячи з передвиборних цілей, щоб домогтися свого переобрання на другий термін. Це в тому випадку, якщо у нього є на це право, якщо ж у нього, як в нинішнього президента, такого права немає, то він це робить в інтересах своєї партії, мовляв, оскільки республіканська партія пропонує шляхи вирішення близькосхідної проблеми, голосуйте за неї .
Тобто в основі стоять партійні інтереси, а не інтереси близькосхідного регіону, ізраїльтян або палестинців. Іншими словами, проблема використовується як засіб шантажу та досягнення зовсім інших цілей. Така позиція сьогоднішніх гравців.
Я не належу до числа гравців, що мають особисту зацікавленість у вирішенні проблеми. Я не бажаю запобігати перед американцями, ізраїльтянами, палестинцями, арабами чи чим небудь ще. Я нічого від цього не виграю: мені не потрібно переобрання, у мене відсутні партійні інтереси, мені не треба створювати собі рекламу.
Вивчивши в теорії і на практиці це питання я написав Білу книгу, яку назвав «Ізратіна», тобто Ізраїль + Палестина. Рішення, яке пропонується в цій книзі, досить переконливо, оскільки враховує різноманітні точки зору як палестинців, так і ізраїльтян.
У ній наводяться думки сіоністських лідерів і воєначальників, засновників і захисників так званої держави Ізраїль. Вони вважають, що становище, що склалося дуже небезпечно і не є вирішенням проблеми.
Тієї ж думки дотримуються і палестинці. Аналогічно оцінюють її і деякі найбільші держави.
Остаточне корінне історично виправдане правильне рішення проблеми полягає у створенні єдиного палестино-ізраїльського демократичної держави, формування якого проходило б на початковому етапі під контролем ООН. ООН повинна здійснювати контроль за виборами, і не важливо, хто в них переможе: ізраїльтянин чи палестинець.
Головне уникнути дискримінації за національною ознакою. Хто б не переміг, всі вони семіти, в кінцевому рахунку.
Ізраїльтянам нікуди йти звідси, їх уже звідусіль прогнали.
Вирішивши назавжди оселитися в цьому місці, вони повинні жити в мирі та злагоді зі своїм оточенням, а не перетворюватися на агресора. Америка, так само як і ніхто інший, не буде їх захищати до кінця віку. Прийде день, і вони виявлять, що залишилися одні й що американського дерева, у затінку якого вони ховалися, більше не існує.
А значить в їхніх інтересах зуміти пристосуватися і ужитися з іншою стороною, яка також повинна прийняти їх існування. Коли це відбудеться? Коли з’явиться єдина держава.
Що ж стосується суто ізраїльської держави з точки зору релігії, мови та національної приналежності, то це погляд старої гвардії, реакційної та упередженою, яка нагадує людину, який зайшов по шию у воду, тримаючи в руках грудку глини, і сподівається зберегти її сухою. Даремне заняття!
Як така держава може зберегти свою чистоту, перебуваючи в морі арабського оточення? У ньому вже сьогодні проживає мільйон палестинців, яких завтра буде два, потім три мільйони … Так що чистоти своєї йому вберегти не судилося.
Крім того, якщо на Західному березі буде створено палестинську державу, то вся стратегічна глибина сьогоднішнього так званого Ізраїлю до морського узбережжя, складе лише 14 км. Тому будь-яка можлива військова операція без праці розітне його навпіл.
Це говорю не тільки я. Те ж саме говорять і сіоністські лідери, які створювали так званий Ізраїль. Вони бачили, що створюють держава, розташована у жерлі вулкана, і самі говорили, що те, що було зроблено ними в 1948 році, не стало вирішенням проблеми.
Справа в тому, що на шматок землі, що зветься Палестиною, претендують одразу дві сторони, і коли один з них захоплює цю землю і в односторонньому порядку оголошує про створення на ній своєї держави, то робить помилку.
Саме тут криється причина відмови арабів визнати цю державу, тому що одностороннє створення держави на всій цій території з присвоєнням йому власної назви не має законної сили. Адже тут діють дві сторони, які повинні або домовитися між собою, або продовжувати конфліктувати, що й відбувається сьогодні.
Коли Туреччина, оголосила, наприклад, про створення республіки Денкташ, тобто Турецької Республіки Північного Кіпру, її ніхто, крім самої Туреччини не визнав. Чому? Тому що ця держава була проголошена на Кіпрі однією стороною, а Кіпр належить усіма кіпріотам. Палестина – це земля всіх палестинців, як арабів, так і євреїв, як мусульман, так і іудеїв.
Ніхто з них не має права на створення держави в односторонньому порядку. У тому то й причина відсутності визнання, що цей акт не має законної сили. Ця земля є неподільною.
Смужка землі, що лежить між річкою і морем, не зможе вмістити дві держави. У світі живе 12 мільйонів євреїв. Давайте уявимо собі, що всі 12 мільйонів повернуться в так званий Ізраїль, а всі п’ять мільйонів палестинців, які проживають в діаспорі, теж повернуться на батьківщину, де їх буде вже шість чи сім мільйонів.
Хіба мислимо створити на цій крихітній смужці землі дві держави з багатомільйонним населенням? Ні, звичайно.
Ізратіна існує вже сьогодні. Західний берег – це черезсмужжя палестинських міст і єврейських поселень. Люди живуть пліч-о-пліч один з одним на Західному березі, в Газі і в самому так званому Ізраїлі. У цій державі, створеному в 1948 році, живе, як уже говорилося, мільйон палестинців, що володіють ізраїльським громадянством і спокійно мешкають поруч з євреями.
Палестинці працюють сьогодні на ізраїльських заводах. У так званому Ізраїлі 1948 трудяться робітники з Західного берега і Гази. Обидві сторони повністю залежать один від одного у виробництві та споживанні товарів і послуг та в забезпеченні своєї безпеки.
Вони ближче один до одного, ніж до кого б то не було з нас. Рішення, таким чином, – це створення для всіх цих людей єдиної держави. Потрібно відмовитися від традицій дискримінації за релігійною, мовною та етнічною ознакою.
Ці традиції відносяться до культури старої гвардії. А палестинська та ізраїльська молодь хоче єдиної держави, вона хоче жити в світі, приймати туристів, торгувати і жити нормальним життям.
Саме таке рішення пропонується в Білій книзі.
Я переконаний, що це рішення об’єктивно проб’є собі дорогу.
Сьогоднішні гравці на цьому полі брешуть людям і обдурюють їх, переслідуючи лише власні егоїстичні інтереси. А я нікого не хочу обманювати. Дякую!
Запитання: Прохання роз’яснити нам наступне запитання. Єгипет та Йорданія встановили дипломатичні відносини з Ізраїлем. Відносини з Ізраїлем від імені Палестини встановив і Ясір Арафат. У Ваших відносинах з Ізраїлем немає ніяких проблем. Чому ж тоді Лівія за прикладом інших арабських держав не встановить дипломатичні відносини з Ізраїлем?
Лідер: Справа не у відносинах, а у вирішенні проблеми.
Замість того, щоб говорити про вирішення проблеми, ви говорите про визнання. Це все одно, що сказати: «Ось свіже м’ясо ягняти, чому ви не їсте?» – Замість того, щоб запропонувати спочатку приготувати його. Про їжі слід говорити після того, як вона приготовлена. Точно так само про визнання можна буде говорити лише після того, як буде вирішена основна проблема. Без такого рішення не варто й заїкатися про визнання так, як ніби всього-то і залишилося як тільки визнати!
Коли буде вирішено проблему, тоді і будемо ставити питання про визнання.
Я вдячний всім вам: викладачам Оксфордського університету, студентського союзу, самим студентам, перекладачу, що веде. Спасибі вам усім. Я готовий і надалі – наскільки дозволить час – брати участь у подібних зустрічах.
Питання: Як досвідчений і прозорливий політик, що Ви могли б порадити керівникам Ірану і США для вирішення проблем, що виникли у відносинах між ними?
Якщо програма Ірану спрямована на мирне використання атомної енергії, то чому вона викликає протест? Ніхто не має права заважати її здійснення.
Тут все залежить від того, чи йде тут мова про припинення спроб придбання атомної зброї, або про прагнення перешкодити країнам третього світу скористатися досягненнями атомної енергетики. Іран заявляє, що за спробами позбавити його права мирного використання атомної енергії стоїть прагнення позбавити цього права звістку третій світ, все що розвиваються, і відсталі країни.
Іранці запитують, чому їм не дають збагачувати уран в мирних цілях. Якщо це дійсно робиться в мирних цілях, то ніхто не має права забороняти Ірану здійснювати свою ядерну програму.
Якщо ж припустити, що це – військова програма, то в цьому випадку Іран був б усі підстави заявити, що готовий відмовитися від своєї ядерної програми, якщо всі країни, не тільки Лівія, знищать свою ядерну зброю і анулюють власні програми.
Адже виробництво атомних бомб не припиняється. На Близькому Сході, в Даймон, розміщується цілий арсенал зброї масового знищення. Це зовсім недалеко від Ірану. Є атомна бомба і в Пакистану, і в Індії, і у Китаю, і в Росії. Всі вони складають оточення Ірану, який, дивлячись на нього, говорить:
«А чому ви забороняєте мені мати таку зброю?». Це ж питання задають і багато інших народів, в тому числі й арабські. Єгипет теж може сказати, що, мовляв, ізраїльтянам ви дозволяєте робити атомні бомби і носії ядерних зарядів, Іран теж, можливо, придбає їх, а чому в мене немає такого права? І Сирія може заявити про свої права в зв’язку з цим.
Якщо стоїть питання щодо ядерної зброї, то, як я вже сказав, Іран у суперечці з цього приводу з рештою світу міг би заявити, що зупинить свою програму (ще раз: якщо це військова програма) лише після того, як всі інші знищать своє ядерне зброю і зупинять всі свої військові ядерні програми. Але він поки що нічого подібного не говорить, а продовжує стверджувати, що здійснює мирну програму, і що ніхто не має права заборонити йому робити це.
Дякую вам. Це було останнє питання цієї зустрічі.
Ведучий каналу Бі-Бі-Сі: Від імені всіх присутніх тут представників Оксфордського університету дякую Вам, брат лідер, за те, що ви знайшли час, щоб виступити перед нами та відповісти на поставлені запитання.

Check Also

Неминуча конфронтація

Раніше я звертався|обертався| до проблеми України, що було продиктовано її впливом на|дост…