Лекція брата лідера Муаммара Каддафі перед студентами й викладачами японського університету Мейдзи

Доброго ранку всім вам, студентам і викладачам стародавнього й вельмишановного університету Мейдзи. Насамперед, я хотів би подякувати професору Фукуда за підготовку цієї зустрічі, а також висловити свою вдячність керівництву університету за увагу, виявлену до проблем Африки.

Почну з короткої констатації деяких фактів. Африка – це континент, де, на жаль, залишили свій руйнівний слід спочатку епоха рабовласництва, потім епоха колоніалізму, а потім, уже сьогодні – експлуатація з боку зовнішніх сил і іноземне втручання в його внутрішні справи.

Африка – це континент, змучений, понівечений і вкрай принижений колишніми мерзенними діяннями чужоземців, особливо білих расистів і колонізаторів. І сьогодні він як і раніше, на жаль, перебуває в тяжкому становищі, піддаючись розграбуванню з боку західних сіоністських корпорацій.

Він страждає від хвороб, опустелювання й посух, які є наслідком викиду газів заводами промислових держав і забруднення атмосфери, що перешкоджає нормальному тепловому обміну.

Африка сьогодні перетворилася у здобич, за володіння якою борються різні сили.

За допомогою свого регіонального командування АФРИКОМ Америка грубо втручається в африканські справи, домагаючись створення на континенті військових баз, які, начебто,  потрібні для силового захисту відкритих тут покладів нафти, так, немов це – нічийна земля, немов на цій землі не живуть народи, які теж мріють про майбутнє для своїх синів.

З іншого боку, ми бачимо Китай, що на відміну від Америки використовує «м’які» методи проникнення на континент. Він, схоже, планує вирішити свою демографічну проблему за допомогою міграції китайців в Африку. Адже площа останньої становить 32 млн. кв. км, а населення не досягає й одного мільярда чоловік. У результаті виникає думка про те, що тут досить місця, щоб прийняти надлишкове населення Китаю або Індії.

Африка, таким чином, піддається своєрідній «холодній» агресії.

У Японії немає надлишкового населення, яке могло б емігрувати в Африку, і на відміну від Америки вона не звертається до грубої сили для втручання в африканські справи.

Америка ж втручається у внутрішні справи Африки, нагадуючи щораз про наявність у ній військових баз, втручаючись у хід виборів і впливаючи на характер існуючих режимів. Вона домагається застосування в Африці речовин, які для себе вважає непридатними. «Чому ви не робите того-то й того-то?» – запитує Америка в африканців, але сама в себе вдома цього не робить.

Таке сьогодні становище, у якому перебуває Африка.

Японія не робить ні того, ні іншого. Вона не прагне, як Китай, переселити в Африку своїх громадян, і не демонструє грубу військову силу, як це робить Америка.

Японія могла б використовувати методи «м’якого» проникнення, корисного для обох сторін, якби вона співробітничала з африканськими країнами. Але, на жаль, тут має місце серйозна проблема.

Я завжди, на всіх рівнях спілкування зі своїми японськими друзями уникав прямої розмови з небажання викликати в них почуття незручності. Адже коли мова йде про доленосні проблеми, я звик говорити відверто й неупереджено, констатуючи факти, що стосуються життя того або іншого народу.

Коли я маю говорити про Японію, то заздалегідь знаю, що буду торкатися гострих і болючих речей. Тому я дотепер постійно уникав зустрічей навіть із представниками японської преси, щоб не поставити в незручне становище й себе самого, і своїх японських друзів.

Але сьогодні, оскільки вже ви мене запросили й попросили виступити перед вами, за що я вам щиро вдячний, я скажу: Японія могла б зіграти корисну роль і одночасно отримати користь і для себе від взаємодії з Африкою й іншим людством. Однак вона, на превеликий мій жаль, не є вільною країною. Прошу не ображатися на мене за цей докір, як це робив і я, коли ви мені задавали незручні питання.

Після Другої світової війни Японія була окупована Америкою. Скинуті на неї дві атомні бомби вселили їй жах перед цією смертоносною зброєю. Вона була поставлена на коліна й підкорилася могутній і безжалісній американській військовій силі, що застосувала проти неї найжахливішу зброю.

З того часу десятки тисяч американських солдатів окупують японську землю. Сьогодні в Японії, лише за офіційними даними, перебуває до 50 тис. американських військових. Тут розташовуються військово-повітряні бази, підтримувані американським флотом, що курсує в Японському морі.

З часу закінчення Другої світової війни й, практично, дотепер – я не можу назвати точно дату, але до самих останніх років – Японія повністю підкорялася Сполученим Штатам, перебуваючи у стані майже що їхньої колонії.

Друга світова війна закінчилася для Японії американською окупацією.

У подібному, або дуже схожому становищі перебувала, природно, і Німеччина. Для таких великих націй, якими є Японія або Німеччина, вкрай принизливо бути позбавленими права, котрим користуються всі інші держави: права озброюватися й мати власні збройні сили.

І сьогодні люди остерігаються говорити вголос «японська армія» або «японські збройні сили», оскільки ці вислови є під забороною. Потрібно говорити: сили самооборони або що-небудь у цьому роді.

Це, звичайно, дуже принизливо. Чому Японії не можна назвати те, що вона вже має сьогодні, своїм власним ім’ям, а саме, збройні сили Японії, військово-повітряні сили або військово-морський флот Японії? Так ні ж. Це заборонено, щоб принизити й образити Японію. Адже є у неї збройні сили, але потрібно говорити не «збройні сили», а «сили народної оборони», або «сили самооборони», або щось у цьому роді!
Це – нестерпна образа.

Японський народ – це народ творчий, здатний конкурувати в технічній області і з Америкою, і з Європою, і з Китаєм. Це – великий народ, гідний того, щоб жити з високо піднятою головою, користуючись загальною повагою.

Залишається лише дивуватися, чому японці поводяться так, немов Америка, що скинула на них дві атомні бомби, є їхнім кращим другом. Адже вони й донині відчувають на собі наслідки цього бомбардування.

Як можна дружити з тим, хто скинув на тебе атомну бомбу, хто образив тебе перед усім світом, хто змушує тебе дотепер носити ці принизливі окови?

Як ви можете дружити з убивцею своїх батьків і дідів?

Прошу зрозуміти мене правильно, я не закликаю до ворожнечі між Японією й США. Аж ніяк. Але я дивуюся, коли чую, що Японія є союзником США. Якщо це так, то це – дивний факт, що може бути тільки результатом примусу за допомогою сили.

Я не вірю, що японці в глибині душі відчувають любов до Америки, і не думаю, що Японія буде спільницею США.

Їхніми союзниками можуть бути Канада або Мексика, але Японія – це далекосхідна держава, і її союзниками могли б бути Китай, Росія або Філіппіни, але не Америка. Остання може стати такою лише насильно, а це – сваволя.

Але в останні роки, і особливо після того, як ліберали програли вибори, мені здається, у Японії стали чутні інші голоси, стали з’являтися книги, у яких звучать питання: коли Японія позбудеться від залежності, коли Японія скаже «ні»?

Книги, що вийшли останнім часом, свідчать про те, що Японія пробуджується, виходить зі стану заціпеніння й починає пошук шляхів до повернення потоптаної гідності.

Мені дуже шкода, що Японія з її технічною перевагою й творчим потенціалом дотепер не повернула собі гідності і волі, як і раніше залишається американською колонією, так і не зумівши перебороти залежності від США.

Потрібно терміново ліквідувати американські бази в Японії. Японія повинна розмовляти з Америкою на рівних, маючи всі можливості для виробництва зброї, здатної захистити її інтереси.

Я, звичайно ж, проти гонки озброєнь і виступаю за повне роззброєння. Я знаю, що один з ваших факультетів займається дослідницьким проектом, що стосується миру і роззброєння, і всіляко підтримую такий підхід. Однак якщо Америка привласнює собі право на володіння атомною бомбою, то Японія більше, ніж будь-яка інша держава вправі мати ядерну зброю. Вона вже один раз стала жертвою такої зброї, і в неї повинен бути засіб ядерного стримування, щоб знову не піддатися подібному нападу.

Якщо Японія не звільниться від гегемонії США й не стане незалежною державою, що володіє засобами самозахисту й захисту миру в усьому світі, то ніколи не зможе повністю скористатися плодами досягнутого нею найвищого технічного прогресу.

У Японії немає ні енергоносіїв, ні власних джерел природних ресурсів, хоча японці разюче талановиті й винахідливі. Це означає, що вона має потребу в імпорті енергоносіїв і сировини, однак, не маючи свободної волі, вона не має змоги маневру в цій сфері.
Я слідкую за японською політикою й бачу, що, принаймні, в Організації Об’єднаних Націй Японія завжди підтримує позицію США, а це вкрай принизливе становище.

У Японії, можливо, є якийсь свій власний спільний інтерес із Китаєм, Індією, Північною Кореєю, Росією, або, нарешті, з Лівією, але американці хочуть, щоб в ООН вона виступала проти цих держав, і Японія змушена підтримувати позицію США, діючи всупереч власній вигоді й своїм міжнародним інтересам. Подібна ситуація служить політичним інтересам США й завдає шкоди відносинам Японії з іншими державами, які зацікавлені в таких відносинах.

Давайте припустимо, наприклад, що Японія, яка потребує енергоносіїв, захоче імпортувати нафту з Лівії, однак Сполучені Штати займають в ООН антилівійську позицію й вимагають від Японії підтримати їх проти Лівії. Японці зацікавлені в імпорті нафти з Лівії, однак Америка говорить: «Ні, мені не важливі інтереси Японії, мені важливі мої власні інтереси, так що, голосуй, Японіє, проти Лівії, навіть якщо тобі це не вигідно». Лівію я тут, природно, згадав лише як приклад… Ситуація досить сумна.

Це означає, що залежність від Америки ставить під загрозу життєво важливі інтереси Японії.

У моєму уявленні в майбутньому карта світу буде виглядати по-іншому. Наприклад, так, як ви бачите на цій карті. На карті майбутнього буде існувати Європейський союз як єдина держава, якою він уже майже став сьогодні, зі своєю єдиною армією, єдиним центральним банком і єдиною зовнішньою політикою. У нас відбувається становлення Африканського союзу, що за зразком Європейського союзу також повинен перетворитися в майбутньому в єдину державу. Сьогодні відбувається консолідація країн Південної Америки, де також можливе створення союзу. Новий південноамериканський простір може перетворитися в єдину державу. Єдина держава, можливо, утвориться й у Північній Америці, де США й Канада з їх величезними територіальними просторами є членами Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА).

На іншому кінці землі, в Азії, ми бачимо Російську Федерацію як самостійне державне утворення, поруч із нею Китай, також величезна самостійна держава, а трохи нижче – регіональне об’єднання держав, іменоване СААРК, куди входять Індія, Пакистан, Бангладеш, Бутан, Непал, Шрі-Ланка й Мальдіви і яке після розв’язання індо-пакистанського конфлікту може набути рис єдиної держави.

На просторі АСЕАН, до складу якого входять Індонезія, Малайзія, Філіппіни й ще ряд держав регіону, також формується свого роду державне утворення.

За межами цих об’єднань залишаються на самоті Японія, Північна й Південна Корея. Як їм бути?

Яке місце Японії на майбутній політичній карті світу?

Сама по собі вона не становить окремого простору, а значить їй потрібно кудись примкнути. Якби не проблеми у відносинах між Північною й Південною Кореєю й Північною Кореєю і Японією, то можна було б говорити про створення між ними єдиного простору. А так майбутнє Японії на оновленій політичній карті світу перебуває під питанням.

Вона не з Китаєм і не з Російською Федерацією. Вона не примикає ні до АСЕАН, ні до СААРК, ні до ЄС, ні до АС, ні до північноамериканських або південноамериканських регіональних об’єднань.

Вам належить подумати над цим питанням, над питанням про те, яким буде місце Японії на карті світу.

Америка вважає, що Японія повинна залишатися її сателітом, не замислюючись про власне майбутнє, щоб вона могла використовувати її як свого запасного гравця в ООН і на інших міжнародних форумах. Американські війська залишаються в Японії, щоб тримати її в страхові, ніби попереджаючи: «Крок вправо, крок вліво – і ми покараємо тебе, як зробили це під час Другої світової війни. Ми тут. Не забувай про це».

Таким є нинішній сумний стан речей.

Я вдячний вам за те, що ви підняли це питання. Думаю, що зумів коротко відповісти на нього.

Дякую вам, діти мої студенти, спасибі, шановний професор Фукуда. Якщо у вас є ще питання, я готовий на них відповісти.

Провідний професор Фукуда:

– Велике спасибі, шановний Лідер.

Студент із аудиторії:

– Моє питання до шановного лідера Каддафі полягає в наступному: африканські країни мають у своєму розпорядженні багато з тих ресурсів, яких нам так не дістає, однак темпи росту в них низькі. У чому причина недостатнього економічного розвитку континенту, настільки багатого природними ресурсами?

Лідер:

– Я вже про це говорив і, власне, дав відповідь на це питання. Важке становище Африки пояснюється спадщиною рабства й колоніалізму та іноземною експлуатацією, яка йшла слідом за ними, і втручанням ззовні. Така основна причина, до якої варто додати вплив кліматичних змін у результаті діяльності промислових держав і збиток, що наносять Африці опустелювання, посухи й т.п. явища.

Як я вже сказав, Японія могла б допомогти Африці, якби була незалежною. Однак американське панування позбавляє її можливості вільно встановлювати й розвивати відносини з іншими державами.

Причина, як я вже говорив, саме в цьому. Дякую.

Студент:

– Велике спасибі, шановний Лідер. У мене до Вас таке питання: адміністрація Обами недавно ухвалила рішення щодо нарощування американського контингенту в Афганістані, однак мені здається, що це – марний крок. Положення в Афганістані буде продовжувати погіршуватися, і рішення проблеми лише глибше загрузне в цій трясовині. Я особисто проти такого нарощування військ, а яка Ваша думка?

Лідер:

– Спасибі. Ситуація зовсім очевидна. Президент Барак Обама оголосив, що до 2011 року виведе війська з Афганістану. Зважаючи на все, це – питання вирішене, і, незалежно від нарощування або скорочення військ, до 2011 року він їх виведе. Посилку ж в Афганістан додаткових 30 тисяч солдат він пояснює саме прагненням покинути цю країну до 2011 року. Військовою мовою є такий вислів – «прикривати відхід». Саме це за порадою своїх генералів і робить Обама.

Відповідно до військової науки, якщо ти маєш намір покинути позиції, тобі варто посилити тиск на супротивника на цьому напрямку, щоб забезпечити безпеку відходу. Це називається «прикривати відхід». Для цієї мети, наприклад, посилюється обстріл супротивника, щоб відволікти його увагу від цього маневру й не дати йому можливості перешкодити відходу.

Таким чином, завдання тих 30 тисяч військових, яких Обама додатково відправляє в Афганістан, полягає саме в забезпеченні прикриття стратегічного плану виходу США із цієї країни.

Обама, на мою думку, різко відрізняється від своїх попередників, білошкірих президентів США. Він виступав проти війни у В’єтнамі, був проти вторгнення в Ірак і заявив про те, що виведе звідти війська й що напад на Ірак було помилкою. Нічого подібного не говорив жоден з попередніх американських президентів.

Добре б, щоб він виступив так само у відношенні Японії й вивів з її території американські війська, сказавши при цьому: «Японія – вільна країна. Не можна продовжувати колонізувати її після того, як ми піддали її атомному бомбардуванню».

Але це, звичайно, залежить від самого японського народу.

Свою присутність в Афганістані американці із самого початку пов’язували з подіями 11 вересня в Нью-Йорку. При цьому вони заявляли, що в жодному разі не мають наміру надалі опікувати Афганістан і охороняти його безпеку. США звинуватили афганський уряд у продажності й корупції й заявили, що «не будуть сторожем» Афганістану, який зобов’язаний сам відповідати за власну безпеку. «Ми, – сказали вони, – прийшли сюди, щоб допомогти, а потім виведемо свої війська».

І це, по-моєму, цілком розумно. Дотепер його аналіз і підходи до вирішення зовнішньополітичних питань були досить логічними.

Мене, відверто кажучи, влаштовує політика Обами. На відміну від політики попередніх американських президентів, з якими у мене були розбіжності, що вилилися в епоху Рейгана в справжню війну.

Дякую за питання.

Студент із аудиторії:

– Я прочитав «Зелену книгу», де говориться, у тому числі, і про проблеми освіти. Що Ви маєте на увазі, говорячи про розмаїтість форм і джерел освіти? Якою є головна мета, що стоїть перед освітою? У цей час у Японії розгорнулася полеміка із приводу викладання навчальних дисциплін. Поясніть, будь ласка, які, на Вашу думку, основні цілі в області навчання й освіти. І, якщо можна, на конкретних прикладах.

Лідер:

– Я, син мій, знаю, що в «Зеленій книзі» говориться про освіту. Однак твоє питання недостатньо конкретне. Що саме ти маєш на увазі? [Лідер зачитує розділ третьої частини своєї «Зеленої книги», де мова йде про освіту]

«Набуття знань – це не той регламентований процес і не ті матеріали, зафіксовані в підручниках, які молодь змушена протягом певних годин заучувати в навчальних аудиторіях. Такий метод навчання, прийнятий нині в усьому світі, суперечить свободі. Обов’язкове навчання, яким похваляються держави світу, що зуміли нав’язати його молоді, є засобом придушення свободи, придушення природних здібностей людини. Примус при виборі професійної орієнтації являє собою диктат, згубний для свободи, оскільки він позбавляє людину права вільного вибору, творчості й прояву таланту. Змушувати людину вивчати яку-небудь дисципліну за програмою – це диктат. Нав’язувати людям вивчення певних предметів – теж диктат.

Обов’язкове регламентоване навчання за програмами означає на ділі примусове насадження неуцтва серед мас. Всі держави, які зводять процес навчання до рамок офіційних програм і змушують своїх громадян навчатися винятково в межах офіційно встановлених і схвалених предметів і дисциплін, чинять над своїми громадянами насильство. Всесвітня культурна революція повинна розтрощити прийняті нині у світі методи навчання й звільнити людську свідомість від тенденційних програм і навмисної перебудови смаків, понять і умонастроїв людини.

Сказане не означає, як може здаватися деяким вульгаризаторам, що потрібно закрити навчальні заклади й позбавити людей можливості вчитися. Навпаки, це означає, що суспільство повинне забезпечити освіту всіх видів і дати своїм громадянам можливість вибрати такий вид, який більше відповідає їхній природі, що, у свою чергу, вимагає наявності достатнього числа навчальних закладів у всіх областях знань. Нестача їх обмежує свободу людини й спонукає її вивчати дисципліни, пропоновані в існуючих навчальних закладах, і тим самим позбавляє її природного права вільного вибору, оскільки навчальних закладів з інших областей знання не існує».

Лідер (продовжує):

– Якщо ваше запитання стосується саме цієї частини, то я тут маю на увазі, що кожна держава розробляє свою офіційну програму, відповідно до якої будується вся робота системи освіти. «Зелена книга» виступає проти такого підходу. Її позиція полягає в тому, щоб держава забезпечувала можливість вивчення будь-яких дисциплін, а студент міг вільно вибирати собі науку за власним смаком.

Наприклад, хочуть жінки вивчати якийсь курс, що найбільше відповідає їхній гендерній природі, – їм повинна бути надана така можливість. Повинна бути достатня кількість навчальних закладів, де жінка могла б вивчати те, що відповідає її жіночій натурі.

Будь-яка дисципліна, яку побажає вивчати людина, має бути присутньою у програмах.

Ми сьогодні обмежуємо коло дисциплін і нав’язуємо методики їхнього викладання. Ми говоримо учневі: от – географія, а от – історія, а це – природничі науки, – і відповідно до наявних методик і офіційних програм змушуємо його вивчати ці дисципліни.

Я хочу сказати, що в галузі освіти повинна мати місце повна свобода вибору. Наприклад, юнак бажає зайнятися океанологією, але не знаходить в навчальних програмах такого предмета. А він повинен там бути. Океанологія повинна бути включена в програми навчання у відповідних навчальних закладах. Повинні бути середні, і навіть початкові школи, а потім вищі навчальні заклади, де із самого початку викладалися б дисципліни, пов’язані з океанологією.

Інший юнак хоче займатися космосом і не відволікатися на інші предмети, які його не цікавлять. Йому потрібно надати можливість із самого початку займатися своїм предметом.

Сьогодні в усьому світі розробляються загальні освітні програми для чоловіків і жінок. Насправді ж повинні бути окремі програми для жінок, і окремі – для чоловіків, при цьому жінка повинна мати право й можливість вибирати, вчитися їй по «чоловічий» чи по «жіночій» програмі.

Якщо вона не хоче вчитися по програмі для чоловіків, то для неї повинна бути програма для жінок, що більше відповідає її природі. У рамках цієї програми вона зможе вивчати науки або оволодівати професіями, які дозволять їй знайти собі роботу відповідно до особливостей її статі. Дякую.

 

Пані Йаорі Кікуікі, голова Товариства японсько-лівійської дружби (по-арабськи):

Японія – дуже гарна країна, чи маєте Ви намір відвідати нашу країну?

Лідер:

Дякую, Ваше питання арабською мовою пролунало ясно й зрозуміло. Я вітаю Вас і Вашу діяльність на посаді глави організації, завдання якої сприяти зміцненню дружби між японським і лівійським народами.

Я не проти того, щоб відвідати Японію, і буду щасливий коли-небудь зустрітися з Вами на японській землі.

Професор Фукуда:

– Якщо Ви, шановний Лідере, зробите нам честь і відвідаєте Японію, ми запрошуємо Вас ще раз виступити перед нами вже безпосередньо в університеті Мейдзи.

Лідер:

Безумовно, якщо я приїду з візитом у Японію, то обов’язково відвідаю ваш університет, якщо буде на те воля Аллаха!

Студент із аудиторії:

– Я вислухав Ваш виступ із приводу ролі США на світовій арені, і в мене виникло наступне запитання: численні арабські країни не змогли дотепер розв’язати конфлікт між Ізраїлем і Палестиною. Ці численні країни на Аравійському півострові і у Північній Африці мають у своєму розпорядженні значно більші природні ресурси, ніж Ізраїль. І все-таки ні нафта, ні інші наявні в них засоби й важелі тиску не допомогли їм розв’язати палестинську проблему. Чому?

Лідер:

Дякую за Ваше питання. Що стосується Ізраїлю, то, як ви всі знаєте, він користується заступництвом США. У Середземному морі постійно перебуває шостий американський флот, який, за згодою арабських країн, захищає безпеку Ізраїлю. Уявіть собі державу, існування якої залежить від іноземного флоту! Хіба це держава? Те, що називається Ізраїлем, є, з погляду міжнародного права, незаконним утворенням. Справа в тому, що ізраїльтяни й палестинці живуть на загальній землі, що називається Палестина й розташовується на території між рікою Йордан і узбережжям Середземного моря. Саме ця земля й стала яблуком розбрату між ними. До 1948 року палестинці становили там більшість населення, тобто три чверті населення Палестини були араби й ще біля чверті – ізраїльтяни. Однак ця чверть населення зуміла в 1948 році витиснути палестинців з їхньої території й оголосити в однобічному порядку про створення держави, яку вони назвали «Ізраїль».

Це незаконно з погляду міжнародного права. Не можна в однобічному порядку проголосити створення держави на спірній території.

Виходячи із цього, не слід було визнавати такого роду заяви й саму цю державу, що була проголошена в однобічному порядку на чужій землі. Чотири мільйони палестинців були вигнані з території, на якій розмістилася ізраїльська держава, а замість них зі всіх кінців світу сюди стали прибувати іммігранти.

Відповідно до міжнародного права, не можна було визнавати це державне утворення. Таке визнання не має законної сили.

В остаточному підсумку вийшло так, що так званий Ізраїль перетворився в ще один штат Сполучених Штатів Америки. Він став американським протекторатом.

З військової точки зору, вступаючи у війну з Ізраїлем, арабські країни змушені протистояти Сполученим Штатам. Так було у всіх минулих війнах, коли Америка всією своєю могутністю виступала на стороні Ізраїлю.

Чому це відбувається? Можливо, тому, що євреї та ізраїльтяни контролюють американські банки й фінансові установи. А може бути тому, що вони володіють американською пресою й іншими засобами масової інформації… Коротше, євреї в Америці мають величезні можливості. З їхньою допомогою вони натискають на американську адміністрацію, змушуючи її діяти в їхніх інтересах. Вони прагнуть поставити під контроль всю Америку, що й так уже майже повністю знаходиться під їхнім впливом.

От так. А що стосується мирного врегулювання, то Ізраїль не прагне до врегулювання. Він сподівається на американську підтримку.

У цій обстановці, якщо на якому-небудь міжнародному форумі провести голосування, на чию користь воно завершиться? На користь палестинського народу чи так званого Ізраїлю? Якщо Америка зажадає від Японії голосувати за ізраїльтян, та проголосує на їх користь, навіть при тому, що японський народ у глибині душі симпатизує палестинцям і арабам взагалі.

Ізраїльтяни хочуть, по-перше, щоб ті, кого вони вигнали, ніколи не повернулися на свою землю, і, по-друге, хочуть позбутися від тих палестинців, що ще залишилися.

Ціль ізраїльської політики очевидна: не допустити повернення на батьківщину палестинських біженців, що покинули її в 1948 і 1967 роках, і винищити тих, хто залишився.

Рішення проблеми пропонується в «Білій книзі», що я представив світовому співтовариству. Воно полягає у створенні єдиної демократичної держави за умови повернення палестинських біженців у рідні будинки, звідки вони колись були вигнані, і демонтажу арсеналу засобів масового знищення в Дімоні.

Ізраїль має у своєму розпорядженні сотні ядерних ракет, про які ніхто у світі вголос не говорить і не вимагає їхньої ліквідації. Не допускається навіть їхня інспекція. Коли американський президент Джон Кеннеді висловив бажання оглянути реактор у Дімоні, його просто вбили.

Отже, потрібно знищити арсенал у Дімоні.

Було б непогано, якби Японія, країна, обпалена полум’ям атомних бомбардувань і прагнуча до миру, скористалася своїми відносинами з Америкою й переконала б свого сьогоднішнього союзника в необхідності ліквідації запасів зброї масового знищення, що зберігається в ізраїльському ядерному центрі в Дімоні.

«Біла книга», представлена мною світовому співтовариству, пропонує створити єдину демократичну державу на умовах повернення палестинських біженців і ліквідації зброї масового знищення. Це була б держава чимось схожа на Ліван: багатоконфесійна й, може бути, навіть багаторасова, але живуча в злагоді й спокої.

У цьому випадку її можна було б навіть зарахувати до арабських країн і прийняти в Лігу арабських держав. У ній проходили б вільні вибори, на яких обирався б президент: палестинець або ізраїльтянин – не суть важливо. Важливо тільки, щоб туди повернулися палестинці, які були вигнані зі своїх будинків.

У цій книзі я пропоную рішення: створити Ізратину. Половина цього слова взята з назви «Палестина», а інша половина – з назви «Ізраїль».

Прочитавши книгу, ви зрозумієте, що це – дуже переконливий підхід.

Дякую.

Професор Фукуда:

Велике спасибі, шановний Лідере.

Що стосується Ізратини, ми в себе в університеті Мейдзи збираємося перекласти Вашу книгу, і, якщо це вдасться, видати її японською мовою.

Лідер:

Прекрасно, дякую вам.

Професор Фукуда:

Я хотів би привітати шановного лідера Муаммара Каддафі й виразити побажання, щоб Центр вивчення проблем миру й роззброєння в нашому університеті став інструментом поглиблення японсько-лівійських відносин.

Я хочу попросити шановного Лідера підтримати ідею створення при нашому Центрі іменної кафедри Каддафі по вивченню проблем миру, де ми займалися б вивченням Вашої теорії, теорії видатного Лідера сучасності.

Лідер:

Велике спасибі Вам, всім Вашим колегам і студентам. Я вдячний вам за пропозицію заснувати таку кафедру у вашому університеті. Можете розраховувати на мою підтримку. Я буду другом вашого університету. Вважайте мене членом свого професорсько-викладацького колективу.

Ви можете розраховувати на мене в будь-який час. Хотілося б побажати всім нам нових зустрічей за допомогою супутникового зв’язку. А якщо я буду в Японії, то, насамперед, відвідаю університет Мейдзи.

Дякую.