Африка гостро потребує стабільності

Перший етап – етап свого визволення від прямої колоніальної залежності Африка подолала під керівництвом лідерів-засновників сучасної Африки. Їхнє подальше перебування у владі дозволило закріпити незалежність африканських держав і створити Організацію африканської єдності.
Цього вдалося досягнути завдяки тому, що вони не проводили виборів, щоб подовжити своє перебування на керівних посадах. Тобто керівництво цих держав не було змінюваним, діючим тимчасово лише до чергових виборів. Його перебування у керівництві було довічним, як законний результат очолюваної ним боротьби.
Колоніальні держави, від господарства яких позбавились народи континенту, разом зі своїми помічниками влаштовували змови з метою відсторонення цих лідерів, щоб блокувати реалізацію їхніх визвольних програм. Так були скинуті Кваме Нкрума та Модібо Кейта, вбитий Патріс Лумумба.
За ним настав другий етап, відзначений цілою чередою військових переворотів. Африка втратила стабільність, та більш характерними національними програмами того часу стали програми особистої безпечності військових режимів, які, звичайно, не приділяли уваги соціальним та економічними задачами.
Третім етапом став етап багатопартійності та виборності влади.
Ця система була запозичена в колоніального Заходу, який нав’язував його африканцям в якості умови отримання економічної допомоги.
Так Африка удруге ввійшла в стан нестабільності, оскільки вибори мало чим відрізнялись від переворотів. Єдиною різницею було лише те, що перевороти були військовими, а вибори – громадськими. Часті зміни в політичному керівництві як наслідок застосування принципу зміни керівництва не дозволяли керівникам держав довести до кінця свої програми соціально-економічного розвитку.
Відмінною рисою тодішнього політичного керівництва африканських держав було намагання будь-якими засобами усидіти в кріслі до неминучого спливу терміну повноважень.
Нинішній етап є етапом бунтів, породжуваних виборністю влади. Знову відбувається усунення обраного керівництва до спливання конституційного терміну або визнання результатів виборів. Все це супроводжується загостренням племінних, регіональних і прикордонних конфліктів. Прикладом цього – Ліберія, Кот д’Івуар, Гвінея-Бісау, Сан-Томе и Принципі, ЦАР, Чад, Судан и Алжир.
З’являються лідери, які піднялися на хвилі внутрішніх революцій або визвольних війнах та спонукувані прогресивними спонуканнями. У таких лідерів можливо існують революційні програми соціальних змін в житті африканських країн.
Але за власним бажанням або примусово вони залучаються в ігри багатопартійності та виборності влади й позбавляють тим самим свої суспільства можливості реалізувати ці програми, оскільки в силу усунення керівництва вони незабаром втрачають свої керуючі пости.
Прикладом тому є Зімбабве, Південна Африка, Намібія, Уганда, Эфіопія, Еритрея, Буркіна-Фасо, Сенегал та ще багато країн, в яких було серозне керівництво, щиро бажаюче досягти прогресу.
Фактором стабільності повинно послужити стабільність керівництва та наявність в його особі політичного, суспільного та правового авторитета.
Західний світ володіє всіма цими факторами, але Африка намагається йому наслідувати не заручившись їхньою наявністю.
Західні монархи не керують, хоча в них втілено стільки необхідного, особливо в кризовий період, моральний авторитет. Там, де немає монарха, є авторитет конституції, який закон наказує поважати й виконувати та на варті якого стоїть конституційний та верховний суд країни.
Всього цього немає в африканских країнах, але якщо і є, то лише формально.
Африка повинна як слід замислитись и без зволікання на всіх рівнях почати рішення проблеми стабільності та пошуку авторитетів.